![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
zamkovyi10 липня. Літня спека та непевний прогноз погоди на вихідні аж ніяк не заохочували нас до подорожі, тому, трохи повагавшись, ми виїхали аж в 10.30... Добре, що не полінувалися, тому що насправді день вийшов цікавим і насиченим на враження. Отже, якщо хочете дізнатися, де знаходиться один з найкрасивіших іконостасів, пережити зливу у закинутій церкві, побувати в маєтку правнука українського гетьмана та батька декабристів, подивитися на Мгарський монастир у променях вечірнього сонця, гайда з нами!
Ця поїздка виявилася ще більш спонтанною, ніж попередні: виїхали доволі пізно – в 10,30, довелося заправлятися, оскільки від Черкас до Лубен (через Чорнобай) нормальних заправок не зустрінеш, маршрут вже складали на ходу, використовуючи інформацію путівника Дмитра Антонюка «7 мандрівок Полтавщиною». Оскільки я був за кермом, довелось Олені опановувати роль штурмана, з чим вона чудово впоралась.
Першим на шляху було село Шишаки, яке радше виконувало роль проміжного пункту до села Вергуни. В Шишаках очікували побачити стару будівлю «на ґанку якої Петровський закликав селян йти у колгоспи». Жодних свідків тих подій ми не зустріли, а представники сучасного покоління не володіли інформацію про цю історичну подію.
А от у Вергунах на нас чекала величезна (висота 28 м) церква – храм Різдва, усипальниця українського старшинського роду Базилевських, яка, нажаль знаходиться в процесі руйнування. Церква округла за формою, має аж 7 входів.
Машину поставили біля закритого продмага, там де закінчувався асфальт, далі метрів 50 грунтівкою швидко пройшли пішки. Поспішали втамувати спрагу до чогось цікавого, оскільки пуста їзда на той час вже трохи набридла. Підганяло нас і небо, яке за час поїздки з малохмарно-сонячного перетворилося на загрозливо темне.
Церква не діє, вікна розбиті, всередині пустий простір, на стінах – залишки розпису. Поки роздивлялися, почав крапати дощ. Я трохи затримався, оглядаючи залишки інтер’єру, коли ж повернувся до реальності, виявилося , що на вулиці почалася потужна злива. Більше того, я у церкві ОДИН. Оббігавши всі закутки, я не знайшов Олени з Тарасом. Трохи погукавши, я зрозумів, що марно піднімаю галас, оскільки шум дощу мене заглушав з одного боку, а з другого, луна, яка відбивалася від купола, могла спровокувати обвал. Бігти до машини я не намагався, тому що за пару секунд став би повністю мокрим, а змінного одягу не було.
Та перечекавши з хвилин десять і пожалкувавши, що не захопив із собою штативу, я зміг нарешті вийти з полону, оскільки злива майже припинилася. Олена з Тарасом виявилися під навісом того магазину біля машини. Вони пішли, ще як тільки починався дощ.
Сидячі у церкві я жалкував, що не під’їхав грунтівкою до самої церкви. І добре, що не під’їхав, тому що після дощу ні йти, ні їхати по ній було неможливо – вона сильно розмокла. Мені навіть довелося йти мокрою травою вздовж дороги, щоб не зав’язнути в багнюці.
Запропонувавши щасливо знайденим учасникам подорожі перекусити в машині, я, прихопивши штатив, побіг зробити знімки інтер’єру.
Не встиг розкласти штатив, як почалася друга хвиля зливи, значно потужніша, що супроводжувалася сильним вітром і блискавками. Через вітер дощ почав потрапляти всередину крізь розбиті вікна, згори посипалась штукатурка… Після того як звідкись згори впала досить велика каменюка, я почав перейматися питанням збереження життя. Це зараз воно сприймається з гумором, а тоді, коли почало падати на голову, а на вулиці справжній ураган (потім бачили поламані дерева) – стало реально страшно. Тут ще почали в голову лізти думки про розорений склеп похованих власників церкви, зяюча чорною пащею дірка в підлозі в центрі храму, здавалося ось-ось явить мені якусь покійну генеральшу. Насправді там ніколи не було ніякої генеральші, це один із „собіратєльних образов”, з тієї купи інформації, що Олена читала мені з довідників. Від каменюк і генеральші я відійшов майже до виходу, постійно контролюючи поглядом провалля у підлозі.
Нарешті дощ скінчився, і я вирвався з його полону.
Наступним пунктом призначення було село Хомутець, де розташована будівля колишнього палацу маєтку Муравйових-Апостолів, збудованого Іваном Сергійовичем Муравйовим-Апостолом на початку XIX століття.
І.С. Муравйов-Апостол – правнук гетьмана Данила Апостола по материнській лінії. Цікаво, подвійне прізвище він прийняв у 35 років. Був дипломатом, мав ліберальні погляди, в дусі яких виховав трьох синів, в подальшому відомих декабристів.
Раніше будівлю використовували як приміщення для технікуму, але потім навчальний заклад перевели в новобудову, а палац, нажаль, почав занепадати.
Дорогою зустріли місцевого мешканця, який нам із задоволенням розповів, де, що подивитись і виказав жаль з приводу непотрібності цієї історичної пам’ятки державі.
Ми під’їхали до будівлі, і поки я діставав штатив та накручував полярик, я знов залишився наодинці! Олени з Тарасом ніде не було. Причому двері в будівлю були забиті дошками. Як виявилося, поки я ловив гав, ці відважні дослідники швидко пролізли крізь вибиту шибку і почали роздивлятися палац зсередини.
Згодом приєднавшись до них, я мав можливість побачити деякі елементи минулої величі, зокрема кімнату, стеля якої викладена лакованим дубом,
а також герби Муравйових та Апостолів над центральним входом у будівлю.
Зсередини можна побачити, як дощ та дірки у даху роблять свою чорну справу і, здається, загибель цієї будівлі є неминучою.
В парку навколо будівлі побачили трійку дубів, що ростуть з одного коріння – вони були висаджені С.І. Муравйовим-Апостолом на честь 3-х синів… Дуби себе гарно почувають, аж не віриться, що пройшло вже 200 років.
Доля ж синів склалася трагічно – після придушення повстання, Іполіт, не схотівши здаватись, застрелився, Сергій був повішений, Матвій засуджений на 15 років каторги, щоправда замінено на поселення у Сибіру.
Завдяки пораді місцевого мешканця, ми знайшли липу, що має два стовбури, які з’єдналися в один спільний стовбур, символізуючи об’єднання двох родин – Муравйових і Апостолів.
Але затримуватися в парку не варто, бо з’їдять - такої кількості комарів я ще не зустрічав.
Наступним пунктом були Великі Сорочинці, які мають безпосереднє відношення до прадіда власника маєтку, про який тільки що йшлося. Метою відвідання Великих Сорочинців була церква – Преображенський храм, що зберігся сам, і, найголовніше, збереглося внутрішнє оздоблення - чудовий іконостас (висотою до 22 м, глибиною різьби до 25 см). Звісно, розміри не такі важливі, головне – художня цінність.
Що врятувало храм від знищення, або перетворення на клуб чи склад міндобрив – мені невідомо. Чи то Данило Апостол, що тут похований, чи М.В.Гоголь, якого тут хрестили, та головне, що сьогодні ми маємо нагоду бачити цей витвір мистецтва неушкодженим вживу, а не з переказів чи старих фотокарток.
Незважаючи на те, що Олена забула взяти хустку, вона змогла все роздивитися, оскільки в церкві видають хустки. А от мені довелося заглядати всередину не заходячи, оскільки людям в шортах вхід заборонено. Фотати всередині теж заборонено, правильно так і треба, щоб поменше людей бачили красу і хотіли відвідати цей храм ;).
Хоча, можливо, священики не хотіли б, щоб інтер’єр знімали непрофесійно (мобілками або мильницями зі спалахами), лише спотворюючи на фото цю красу?
В будь-якому разі, всередині дуже красиво, тож раджу в подорожах мати штани або розкладні шорти як в «Діамантовій руці», для відвідання приміщень „суворого режиму”
Поруч з церквою сучасний монумент Данилу Апостолу, що збудував цю церкву, в якій власне і похований.
Цікаво, що будівництво чи то розвалля напроти прикрили отаким чудовим парканом.
Великі Сорочинці відомі своїм ярмарком. Ярмарок якраз будували – судячи з усього будуть нові (?) торгові ряди, що чимось нагадують папуаські хижі :). Також тут є музей Гоголя і старовинний пам’ятник письменнику.
Нажаль продовжувати далі подорож ми не мали можливості, - вирішили повертатися, щоб встигнути пофотати Мгарський монастир (про який я писав минулого разу) у променях вечірнього сонця. Дорогою подивились дерев’яні церкви в селах Піски і Березоточа. Друга мені сподобалась більше:
І нарешті вечірні фото Мгарського монастиря:
Це була остання зупинка нашої подорожі, до зустрічі!
Попередні звіти з Полтавщини:
Ця поїздка виявилася ще більш спонтанною, ніж попередні: виїхали доволі пізно – в 10,30, довелося заправлятися, оскільки від Черкас до Лубен (через Чорнобай) нормальних заправок не зустрінеш, маршрут вже складали на ходу, використовуючи інформацію путівника Дмитра Антонюка «7 мандрівок Полтавщиною». Оскільки я був за кермом, довелось Олені опановувати роль штурмана, з чим вона чудово впоралась.
Першим на шляху було село Шишаки, яке радше виконувало роль проміжного пункту до села Вергуни. В Шишаках очікували побачити стару будівлю «на ґанку якої Петровський закликав селян йти у колгоспи». Жодних свідків тих подій ми не зустріли, а представники сучасного покоління не володіли інформацію про цю історичну подію.
А от у Вергунах на нас чекала величезна (висота 28 м) церква – храм Різдва, усипальниця українського старшинського роду Базилевських, яка, нажаль знаходиться в процесі руйнування. Церква округла за формою, має аж 7 входів.
Машину поставили біля закритого продмага, там де закінчувався асфальт, далі метрів 50 грунтівкою швидко пройшли пішки. Поспішали втамувати спрагу до чогось цікавого, оскільки пуста їзда на той час вже трохи набридла. Підганяло нас і небо, яке за час поїздки з малохмарно-сонячного перетворилося на загрозливо темне.
Церква не діє, вікна розбиті, всередині пустий простір, на стінах – залишки розпису. Поки роздивлялися, почав крапати дощ. Я трохи затримався, оглядаючи залишки інтер’єру, коли ж повернувся до реальності, виявилося , що на вулиці почалася потужна злива. Більше того, я у церкві ОДИН. Оббігавши всі закутки, я не знайшов Олени з Тарасом. Трохи погукавши, я зрозумів, що марно піднімаю галас, оскільки шум дощу мене заглушав з одного боку, а з другого, луна, яка відбивалася від купола, могла спровокувати обвал. Бігти до машини я не намагався, тому що за пару секунд став би повністю мокрим, а змінного одягу не було.
Та перечекавши з хвилин десять і пожалкувавши, що не захопив із собою штативу, я зміг нарешті вийти з полону, оскільки злива майже припинилася. Олена з Тарасом виявилися під навісом того магазину біля машини. Вони пішли, ще як тільки починався дощ.
Сидячі у церкві я жалкував, що не під’їхав грунтівкою до самої церкви. І добре, що не під’їхав, тому що після дощу ні йти, ні їхати по ній було неможливо – вона сильно розмокла. Мені навіть довелося йти мокрою травою вздовж дороги, щоб не зав’язнути в багнюці.
Запропонувавши щасливо знайденим учасникам подорожі перекусити в машині, я, прихопивши штатив, побіг зробити знімки інтер’єру.
Не встиг розкласти штатив, як почалася друга хвиля зливи, значно потужніша, що супроводжувалася сильним вітром і блискавками. Через вітер дощ почав потрапляти всередину крізь розбиті вікна, згори посипалась штукатурка… Після того як звідкись згори впала досить велика каменюка, я почав перейматися питанням збереження життя. Це зараз воно сприймається з гумором, а тоді, коли почало падати на голову, а на вулиці справжній ураган (потім бачили поламані дерева) – стало реально страшно. Тут ще почали в голову лізти думки про розорений склеп похованих власників церкви, зяюча чорною пащею дірка в підлозі в центрі храму, здавалося ось-ось явить мені якусь покійну генеральшу. Насправді там ніколи не було ніякої генеральші, це один із „собіратєльних образов”, з тієї купи інформації, що Олена читала мені з довідників. Від каменюк і генеральші я відійшов майже до виходу, постійно контролюючи поглядом провалля у підлозі.
Нарешті дощ скінчився, і я вирвався з його полону.
Наступним пунктом призначення було село Хомутець, де розташована будівля колишнього палацу маєтку Муравйових-Апостолів, збудованого Іваном Сергійовичем Муравйовим-Апостолом на початку XIX століття.
І.С. Муравйов-Апостол – правнук гетьмана Данила Апостола по материнській лінії. Цікаво, подвійне прізвище він прийняв у 35 років. Був дипломатом, мав ліберальні погляди, в дусі яких виховав трьох синів, в подальшому відомих декабристів.
Раніше будівлю використовували як приміщення для технікуму, але потім навчальний заклад перевели в новобудову, а палац, нажаль, почав занепадати.
Дорогою зустріли місцевого мешканця, який нам із задоволенням розповів, де, що подивитись і виказав жаль з приводу непотрібності цієї історичної пам’ятки державі.
Ми під’їхали до будівлі, і поки я діставав штатив та накручував полярик, я знов залишився наодинці! Олени з Тарасом ніде не було. Причому двері в будівлю були забиті дошками. Як виявилося, поки я ловив гав, ці відважні дослідники швидко пролізли крізь вибиту шибку і почали роздивлятися палац зсередини.
Згодом приєднавшись до них, я мав можливість побачити деякі елементи минулої величі, зокрема кімнату, стеля якої викладена лакованим дубом,
а також герби Муравйових та Апостолів над центральним входом у будівлю.
Зсередини можна побачити, як дощ та дірки у даху роблять свою чорну справу і, здається, загибель цієї будівлі є неминучою.
В парку навколо будівлі побачили трійку дубів, що ростуть з одного коріння – вони були висаджені С.І. Муравйовим-Апостолом на честь 3-х синів… Дуби себе гарно почувають, аж не віриться, що пройшло вже 200 років.
Доля ж синів склалася трагічно – після придушення повстання, Іполіт, не схотівши здаватись, застрелився, Сергій був повішений, Матвій засуджений на 15 років каторги, щоправда замінено на поселення у Сибіру.
Завдяки пораді місцевого мешканця, ми знайшли липу, що має два стовбури, які з’єдналися в один спільний стовбур, символізуючи об’єднання двох родин – Муравйових і Апостолів.
Але затримуватися в парку не варто, бо з’їдять - такої кількості комарів я ще не зустрічав.
Наступним пунктом були Великі Сорочинці, які мають безпосереднє відношення до прадіда власника маєтку, про який тільки що йшлося. Метою відвідання Великих Сорочинців була церква – Преображенський храм, що зберігся сам, і, найголовніше, збереглося внутрішнє оздоблення - чудовий іконостас (висотою до 22 м, глибиною різьби до 25 см). Звісно, розміри не такі важливі, головне – художня цінність.
Що врятувало храм від знищення, або перетворення на клуб чи склад міндобрив – мені невідомо. Чи то Данило Апостол, що тут похований, чи М.В.Гоголь, якого тут хрестили, та головне, що сьогодні ми маємо нагоду бачити цей витвір мистецтва неушкодженим вживу, а не з переказів чи старих фотокарток.
Незважаючи на те, що Олена забула взяти хустку, вона змогла все роздивитися, оскільки в церкві видають хустки. А от мені довелося заглядати всередину не заходячи, оскільки людям в шортах вхід заборонено. Фотати всередині теж заборонено, правильно так і треба, щоб поменше людей бачили красу і хотіли відвідати цей храм ;).
Хоча, можливо, священики не хотіли б, щоб інтер’єр знімали непрофесійно (мобілками або мильницями зі спалахами), лише спотворюючи на фото цю красу?
В будь-якому разі, всередині дуже красиво, тож раджу в подорожах мати штани або розкладні шорти як в «Діамантовій руці», для відвідання приміщень „суворого режиму”
Поруч з церквою сучасний монумент Данилу Апостолу, що збудував цю церкву, в якій власне і похований.
Цікаво, що будівництво чи то розвалля напроти прикрили отаким чудовим парканом.
Великі Сорочинці відомі своїм ярмарком. Ярмарок якраз будували – судячи з усього будуть нові (?) торгові ряди, що чимось нагадують папуаські хижі :). Також тут є музей Гоголя і старовинний пам’ятник письменнику.
Нажаль продовжувати далі подорож ми не мали можливості, - вирішили повертатися, щоб встигнути пофотати Мгарський монастир (про який я писав минулого разу) у променях вечірнього сонця. Дорогою подивились дерев’яні церкви в селах Піски і Березоточа. Друга мені сподобалась більше:
І нарешті вечірні фото Мгарського монастиря:
Це була остання зупинка нашої подорожі, до зустрічі!
Попередні звіти з Полтавщини:
- Подорож у східному напрямку. Знайомство з Полтавою.
- Друга подорож Полтавщиною: Мгар-Полтава-Диканька-Опішня.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 7 Aug 2010 12:45 (UTC)no subject
Date: 8 Aug 2010 05:40 (UTC)no subject
Date: 7 Aug 2010 20:18 (UTC)no subject
Date: 8 Aug 2010 05:41 (UTC)no subject
Date: 7 Aug 2010 21:07 (UTC)no subject
Date: 8 Aug 2010 05:44 (UTC)no subject
Date: 8 Aug 2010 08:53 (UTC)no subject
Date: 11 Aug 2010 20:14 (UTC)no subject
Date: 11 Aug 2010 20:36 (UTC)no subject
Date: 10 Aug 2010 00:49 (UTC)no subject
Date: 11 Aug 2010 20:06 (UTC)no subject
Date: 11 Aug 2010 21:22 (UTC)no subject
Date: 11 Aug 2010 21:24 (UTC)no subject
Date: 12 Aug 2010 07:59 (UTC)Так, дійсно, 2-х днів замало. Це треба десь з тиждень.
no subject
Date: 12 Aug 2010 08:35 (UTC)no subject
Date: 14 Aug 2010 06:01 (UTC)no subject
Date: 15 Aug 2010 22:27 (UTC)no subject
Date: 27 Sep 2010 07:10 (UTC)Ну щоби не плодити додаткових коментів - кульна подорож. Я от у Вергунах не був. Хотів, але громадським транспортом туди не так просто доїхати. Класна та ротонда
no subject
Date: 27 Sep 2010 19:29 (UTC)no subject
Date: 20 Aug 2010 07:59 (UTC)no subject
Date: 27 Sep 2010 19:27 (UTC)no subject
Date: 20 Aug 2010 22:37 (UTC)сорі за тупе питання, але чи є якась причина, по якій ти мене видалив з друзів?:)
no subject
Date: 21 Aug 2010 07:30 (UTC)no subject
Date: 21 Aug 2010 12:23 (UTC)no subject
Date: 22 Aug 2010 20:20 (UTC)no subject
Date: 22 Aug 2010 21:15 (UTC)no subject
Date: 27 Sep 2010 23:30 (UTC)Самая нижняя - очень камерная, кажется, даже столбы к месту.
no subject
Date: 28 Sep 2010 19:10 (UTC)no subject
Date: 29 Sep 2010 15:57 (UTC)Понятно, что Черкассы-Полтава географически, может быть, и недалеки от Селивановки, и написано по-украински (хотя всё понятно) - но снято... очень мне близко.
no subject
Date: 29 Sep 2010 17:00 (UTC)Народи-брати, тож мова в цілому повинна бути зрозумілою. Якщо все ж таки є якісь питання, то можна скористатися перекладачем google, який перекладає як окремі речення, так і цілі веб-сторінки.
Приклад перекладу:
Спасибо!
Народы-братья, поэтому речь в целом должна быть понятной. Если все же есть вопросы, то можно воспользоваться переводчиком google, который переводит как отдельные предложения, так и целые веб-страницы.
Я люблю фотографувати пейзажі, щоправда красиві не так легко знайти :)
Оцей з останніх
no subject
Date: 29 Sep 2010 17:35 (UTC)