Відпустка в Західній Україні
Aug. 18th, 2009 23:18![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
zamkovyiПісля тривалої перерви повертаюся до ЖЖ, який надає чудову можливість виражати свої думки за допомогою як тексту, так і візуальних матеріалів. Приводом для написання сьогоднішнього тексту стала наша 7-денна поїздка в Західну Україну. В цій поїздці особисто я позбавився багатьох „ніколи”: раніше я ніколи не бачив Карпат (в свої майже 30 років), ніколи не був у Львові, ніколи не сходив на гори і т.д. В цій поїздці ми встановили декілька сімейних рекордів: близько 2500 км загального шляху, 8 нових областей України (до цього побували в 4-х), подолали близько 1000 км за день.
Оскільки вражень і фоток багато, я вирішив розділити розповідь на кілька частин (як мінімум на дві), оскільки в іншому випадку людство може ніколи не дочекатися правди про нашу поїздку.
Отже, наближався час щорічної відпустки, а думок стосовно куди поїхати, що робити - не з’являлося. Нарешті за тиждень до часу „Ч”, я вирішив поцікавитися про можливості. Розглядали в першу чергу Чорне море, потім Азовське, а потім щось інше. Недоліком моря є підвищений попит на нього влітку, а отже необхідність щось зарані планувати, бронювати і т.ін. А оскільки валятися 2 тижні на одному і тому ж пляжу – це геть не для нас, бо ж ми за натурою мандрівники, то поїздка вимагала пошуку багатьох місць для ночівлі по маршруту. Це мене трохи бентежило.
На щастя виявилося, що![[livejournal.com profile]](https://www.dreamwidth.org/img/external/lj-userinfo.gif)
haidamac збирається у відпустку і вирушає в Карпати. Зганьбити можливість розділити ризики невідомого з досвідченим мандрівником я не мав права, отже з напрямку морів ми направили погляди на західний регіон.
Полазивши по сайтах на кшталт nezabarom (щось там далі) та karpaty.info, я зрозумів, що із розваг влітку в Карпатах є чисте повітря, збирання грибів-ягід, катання на квадроциклах, можливе купання в річці (якщо буде тепло). Чесно кажучи готелі/садиби не вразили мене переліком цікавих літніх розваг. Але ж ми їхали не заради пасивного відпочинку, а в першу чергу, щоб побачити небачене.
Оскільки подорож передбачала сходження у гори, довелося придбати спеціальні ботікі з підошвою vibram для захисту ніг від каміння (переконався потім – дійсно захищають). Там же ( www.freeride.ck.ua) мене спокусили на спеціальні шкарпетки для трекінгу. Це диво обійшлося мені в 147 грн. Мене треба подалі тримати від усіляких аксесуарів, не втримався. Там же мені розрекламували рюкзак deuter, але тьотя продавець допустилася фатальної помилки фразою „після цього рюкзака вам не захочеться мати будь-який інший”. Так і сталося. Але на deuter в мене не було грошей, а на інші вже не було бажання. Тому рюкзак в підсумку позичили у знайомого. Хоча deuter таки в нас з’явився але у вигляді значно доступнішої жіночої прогулянкової версії, якою зараз із задоволенням користується Олена. Крім цього, я ще придбав перетворювач напруги для підключення ноутбука до автоаккумулятора, а також підключили мобільний інтернет Life. Чесно кажучи, ми скористалися ноутом лише одного разу. Олена з атласом виявилася професійним штурманом, ми за весь час жодного разу не заблукали, тому думки про gps навігатор (чи можливе перетворення ноута на нього) в мене вже не виникають.
Разом зhaidamac (а швидше виключно його зусиллями) ми розробили маршрут поїздки, та домовилися про роздільний старт і зустріч вже у Західній Україні.
Отже, в суботу 1 серпня після обіду ми вирушили в напрямку Києва. Передбачалося, що виїдемо вранці, але зібратися з думками та речами виявилося досить важко. Заспокоювала думка, що в перший день в нас не було особливих планів – треба було просто доїхати до Житомира. Дорога на Київ (Через Смілу-Корсунь і т.д) була досить непогана, майже без пригод. Лише не доїжджаючи Корсуня нас застала сильна злива. Настільки сильна, що вперше за час подорожей довелося зупинитися на узбіччі, оскільки двірники не справлялися з водою. Трохи перечекавши, поїхали далі. В самому Корсуні – сухий асфальт – крутий контраст.
Перед самим виїздом з Черкас ми зідзвонилися з готелем (це був перший і останній раз, коли ми заздалегідь домовлялися) на окружній Житомира. Можливість не бронювати готелі заздалегідь, а дзвонити буквально перед самим під’їздом дає певне відчуття свободи вибору: можу зупинитися тут, а можу – в іншому. Враховуючи наявність вільних місць (це ж не море!), ризик не заселитися мінімальний.
Вибір на користь саме цього готелю зробили тому що, по-перше, не треба їздити по обласному центру з його вибоїнами, знаками, даішниками etc. По друге, нас привабив опис: „Придорожный комплекс на международной трассе Киев-Чоп состоит из нескольких деревянных коттеджей в сосновой роще”. Лазити по нічному Житомиру не хотілося (бо ж музеї не працюють!), а от подихати свіжим сосновим повітрям! До речі, цей готель, як і наступні, ми знайшли за допомогою сайту http://tychyna.kiev.ua/. Автор сайту – ще той мандрівник. Він зібрав великий перелік готелів, в якому не сходяться хіба що ціни, бо це річ швидкоплинна.
Житомирська область запам’яталася тим, що це батьківщина ракетобудування (зустріли декілька нагадувань про Корольова), багато лісів, повно людей з чорникою на узбіччі доріг.
Близько 8-ї вечора доїхали до готеля (див фото). Вартість двохмісного номера (хоча в ньому ми заселилися втрьох з Тарасом) складає 300 грн. Всередині натуральні грубі дерев”яні меблі (класні!), велике ліжко, стіни обшиті деревом. Є навіть комин, але не виявилося холодильника. Тєлєк – „для галочки”, супутникову тарілку зажали, а вбудована антена слабо допомагає.
Погуляти по сосновому гаю особливо не вдалося, бо двір огороджений парканом, а в середині двору ведуться будівельні роботи. Не сподобався іржавий запах води в крані, а ще те, що поруч траса, яку дуже гарно чути через (картонні?) стіни будинку. Тож спав я погано, оскільки звукоізоляція геть ніяка. Вранці, коли пішов в душову (повністю закрите приміщення без вікон), піймав себе на тому, що чую спів солов’я наче я на вулиці. Оце так стіни!
Наступного (сонячного, дещо прохолодного) ранку ми вирушили в путь. Першим в переліку досить великих населених пунктів значився Новоград-Волинський, який проте за планом ми повинні були просто проїхати. Але Олені закортіло його роздивитися. З довідника прочитали, що ще з середніх віків він відомий як гарнізонне містечко, а ще в ньому жила Леся Українка. Вплив військових помітний і сьогодні. Музей Лесі довелося трохи пошукати, тому що місцеві жінки, в яких ми питали дорогу, пояснювали плутано. Ми трохи поблукали, поки не зустріли російськомовного чоловіка пенсійного віку (мабуть колишній військовий), який нормально пояснив як їхати. Нажаль будинок-музей, в якому жила Л.Українка по неділях не працює (як і по понеділках). Вочевидь він „заточений” під місцевих школярів, а на туристів (які приїжджають у вихідні) не розрахований.
З певним відчуттям втраченого часу ми полишили НВ і вирушили в напрямку м.Корець, що розташований вже у Рівненській області. Для мене ця назва геть нічого не значила, я її ніколи не чув раніше, то ж на щось „екстра” не сподівався, а дарма!
Корець – старовинне (1150р.), невеличке (8,0 тис мешканців) містечко. Досить швидко після в’їзду в місто справа ми побачили старовинну будівлю.
Як виявилося, це колишній костел, в радянські часи перероблений на ... цукровий завод. Він і зараз ще є, але зі слів співробітників, доживає останні часи і в майбутньому там знов буде церква (питання „яка саме” ми не задавали). Цікаво, що певні ознаки приналежності споруди до церкви залишилися – наприклад над входом висить ікона. Оскільки ніяких ремонтних або реставраційних робіт не було помічено, я схильний вважати, що зображення залишилося ще „з тих часів”. В усякому разі зараз це будівля цукрового заводу з іконою над входом.
Далі ми побачили яскраву, надзвичайно нарядну на фоні синього неба будівлю Свято-Троїцького жіночого монастиря.
Досить дивно у виключно україномовному середовищі містечка було побачити плакат над входом у монастир, щось на кшталт „Милости просим наш предстоятель”. Я здогадався, на кого чекали віруючі, так і виявилося – на Кирила, який повинен був прибути увечері. Власне кажучи, саме з причини його візиту ми проігнорили Почаївську лавру, а тут на тобі – Кирил усюди! Задовго до приїзду Кирила почали прибувати багаточисельні „гості міста”, їх привозили на автобусах, і вони швидко заповнили центр міста. Вони відрізнялись від місцевих мешканців особливим дрес-кодом: сині сорочки, чорні штани.
Зайшовши у двір монастиря через центральний вхід, який старанно прикрашали квітами та ялинковими гілками 3 бабусі, ми побачили всередині неслабі такі тачки, а також групу товаришів, більшість з довгим волоссям і бородами.
Якби не зовнішній вигляд товарищів та оточення, я б подумав, що це якісь „братки” на сходці. Цікаво, а навіщо священикам такі тачки?
Вийшовши з території монастиря спостерігали наступну сцену. До в’їзду в монастир під’їхав мерс, але його не пропускав черговий міліціонер. Через дорогу за процесом спостерігала група людей в цивільному, яка насправді виявилася міліцейським керівництвом. З мерса вийшов чоловік, і зрозумівши, хто тут головний, каже наступне: „Уважаемые, уберите ЭТОГО, я привёз еду для его святейшества, у меня пропуск”…
Після монастиря ми пішли дивитися на залишки замку, які знаходяться зовсім недалеко. Там Олена з Тарасом навіть полізли перевірити підвальні ходи, в яких виявилося досить прохолодно. Біля стін побачили групу молодих людей з рюкзаками, а також списами, мечами, старовинними кашкетами. Я не став довідуватися чи це реконструктори, чи шпигуни, що готують замах на «его святейшество» (не дарма ж у місті повно синіх сорочок!), та ми вирішили прискорити огляд та пошвидше полишити Корець „во ізбежаніє” можливих ексцесів. Але перед цим ми непогано пообідали в кафе, бо до наступного міста, а це був Острог, треба було ще проїхати.
Острог – стародавнє місто (1100 рік, 15,2 тис) у Рівненській області, відоме династією князів Острозьких, які володіли містом і відповідно розвивали його. В місті багато старовинних будинків. Що не сподобалося – що стародавні башти впритул забудовані сучасними будинками. Одна вежа (Татарська брама) взагалі майже підпирається приватною хатою.
В центрі – парк, в якому колись був розташований замок Острозьких. Від замку залишилося 2 вежі.
Церква – відбудована, але порівняно сучасна. В одній вежі („Мурованій” - на фото) розташований гарний музей.
В ньому ми побачили поруч з іншими експонатами – оригінальну Острозьку Біблію 1581р. — перша повна Біблія церковно-слов'янською мовою. Цікаво було послухати екскурсовода, що проводила екскурсію для польських туристів (з перекладачем).
Острог також відомий першодрукарем Іваном Федоровичем, який і надрукував зазначену біблію, знов таки „під патронатом” князя Острозького. Крім того, місто відоме Острозькою академією, сучасна тезка якої діє зараз в якості вищого навчального закладу. Академія розташована в старовинних будівлях, на території академії стоять статуї, побачили класний стадіон з пластиковими сидіннями.
Крім цього в центрі побачили ще одну вежу – Луцьку браму, яку взагалі закрили будинком з боку вулиці. В ній розташований музей першодруків, але нажаль він працював до 4-ї години, а вже була 5-та.
Взагалі ходячи вулицями міста з’явилося відчуття присутності духу стародавніх часів. Полишати Острог не хотілося, однак перед запланованою ночівлею в Дубно нас ще чекав Кременець. По дорозі на Кременець ми заїхали в с.Межиріч, що виявилося буквально на виїзді з Острога.
Там подивилися на цікаві споруди Троїцького монастиря-фортеці (див. фото).
Кременець (Тернопільська обл., 1226р, 21,6 тис мешканців) нас вразив красою панорами міста, що відкривається із Замкової гори (інша назва гори - Бона).
Головна вулиця наче струмок в’ється поміж гір. З назви зрозуміло, що на горі стоїть замок, вірніше руїни. У 1226 Замкову гору невдало штурмував хан Батий. Тривалий час замок був неприступним для ворогів, аж поки у 1648 не прийшов Макс Кривоніс і не поламав його нафіг. Да, не думали наші пращури про культурні цінності, про туристів!
В місті багато старовинних будинків, церков, костелів, потрібно багато часу для того, щоб все роздивитися. Та якраз часу в нас не було, оскільки на місто невблаганно насувалися сутінки. Шкода, треба буде приїхати туди ще, місто того варте.
Зідзвонившись з готелем в Дубно (Рівненська область), ми поїхали туди на ночівлю, тому що вже рано вранці повинні були оглядати Дубненський замок.
Далі буде...
Оскільки вражень і фоток багато, я вирішив розділити розповідь на кілька частин (як мінімум на дві), оскільки в іншому випадку людство може ніколи не дочекатися правди про нашу поїздку.
Отже, наближався час щорічної відпустки, а думок стосовно куди поїхати, що робити - не з’являлося. Нарешті за тиждень до часу „Ч”, я вирішив поцікавитися про можливості. Розглядали в першу чергу Чорне море, потім Азовське, а потім щось інше. Недоліком моря є підвищений попит на нього влітку, а отже необхідність щось зарані планувати, бронювати і т.ін. А оскільки валятися 2 тижні на одному і тому ж пляжу – це геть не для нас, бо ж ми за натурою мандрівники, то поїздка вимагала пошуку багатьох місць для ночівлі по маршруту. Це мене трохи бентежило.
На щастя виявилося, що
haidamac збирається у відпустку і вирушає в Карпати. Зганьбити можливість розділити ризики невідомого з досвідченим мандрівником я не мав права, отже з напрямку морів ми направили погляди на західний регіон.Полазивши по сайтах на кшталт nezabarom (щось там далі) та karpaty.info, я зрозумів, що із розваг влітку в Карпатах є чисте повітря, збирання грибів-ягід, катання на квадроциклах, можливе купання в річці (якщо буде тепло). Чесно кажучи готелі/садиби не вразили мене переліком цікавих літніх розваг. Але ж ми їхали не заради пасивного відпочинку, а в першу чергу, щоб побачити небачене.
Оскільки подорож передбачала сходження у гори, довелося придбати спеціальні ботікі з підошвою vibram для захисту ніг від каміння (переконався потім – дійсно захищають). Там же ( www.freeride.ck.ua) мене спокусили на спеціальні шкарпетки для трекінгу. Це диво обійшлося мені в 147 грн. Мене треба подалі тримати від усіляких аксесуарів, не втримався. Там же мені розрекламували рюкзак deuter, але тьотя продавець допустилася фатальної помилки фразою „після цього рюкзака вам не захочеться мати будь-який інший”. Так і сталося. Але на deuter в мене не було грошей, а на інші вже не було бажання. Тому рюкзак в підсумку позичили у знайомого. Хоча deuter таки в нас з’явився але у вигляді значно доступнішої жіночої прогулянкової версії, якою зараз із задоволенням користується Олена. Крім цього, я ще придбав перетворювач напруги для підключення ноутбука до автоаккумулятора, а також підключили мобільний інтернет Life. Чесно кажучи, ми скористалися ноутом лише одного разу. Олена з атласом виявилася професійним штурманом, ми за весь час жодного разу не заблукали, тому думки про gps навігатор (чи можливе перетворення ноута на нього) в мене вже не виникають.
Разом з
haidamac (а швидше виключно його зусиллями) ми розробили маршрут поїздки, та домовилися про роздільний старт і зустріч вже у Західній Україні. Отже, в суботу 1 серпня після обіду ми вирушили в напрямку Києва. Передбачалося, що виїдемо вранці, але зібратися з думками та речами виявилося досить важко. Заспокоювала думка, що в перший день в нас не було особливих планів – треба було просто доїхати до Житомира. Дорога на Київ (Через Смілу-Корсунь і т.д) була досить непогана, майже без пригод. Лише не доїжджаючи Корсуня нас застала сильна злива. Настільки сильна, що вперше за час подорожей довелося зупинитися на узбіччі, оскільки двірники не справлялися з водою. Трохи перечекавши, поїхали далі. В самому Корсуні – сухий асфальт – крутий контраст.
Перед самим виїздом з Черкас ми зідзвонилися з готелем (це був перший і останній раз, коли ми заздалегідь домовлялися) на окружній Житомира. Можливість не бронювати готелі заздалегідь, а дзвонити буквально перед самим під’їздом дає певне відчуття свободи вибору: можу зупинитися тут, а можу – в іншому. Враховуючи наявність вільних місць (це ж не море!), ризик не заселитися мінімальний.
Вибір на користь саме цього готелю зробили тому що, по-перше, не треба їздити по обласному центру з його вибоїнами, знаками, даішниками etc. По друге, нас привабив опис: „Придорожный комплекс на международной трассе Киев-Чоп состоит из нескольких деревянных коттеджей в сосновой роще”. Лазити по нічному Житомиру не хотілося (бо ж музеї не працюють!), а от подихати свіжим сосновим повітрям! До речі, цей готель, як і наступні, ми знайшли за допомогою сайту http://tychyna.kiev.ua/. Автор сайту – ще той мандрівник. Він зібрав великий перелік готелів, в якому не сходяться хіба що ціни, бо це річ швидкоплинна.
Житомирська область запам’яталася тим, що це батьківщина ракетобудування (зустріли декілька нагадувань про Корольова), багато лісів, повно людей з чорникою на узбіччі доріг.
Близько 8-ї вечора доїхали до готеля (див фото). Вартість двохмісного номера (хоча в ньому ми заселилися втрьох з Тарасом) складає 300 грн. Всередині натуральні грубі дерев”яні меблі (класні!), велике ліжко, стіни обшиті деревом. Є навіть комин, але не виявилося холодильника. Тєлєк – „для галочки”, супутникову тарілку зажали, а вбудована антена слабо допомагає.
Погуляти по сосновому гаю особливо не вдалося, бо двір огороджений парканом, а в середині двору ведуться будівельні роботи. Не сподобався іржавий запах води в крані, а ще те, що поруч траса, яку дуже гарно чути через (картонні?) стіни будинку. Тож спав я погано, оскільки звукоізоляція геть ніяка. Вранці, коли пішов в душову (повністю закрите приміщення без вікон), піймав себе на тому, що чую спів солов’я наче я на вулиці. Оце так стіни!
Наступного (сонячного, дещо прохолодного) ранку ми вирушили в путь. Першим в переліку досить великих населених пунктів значився Новоград-Волинський, який проте за планом ми повинні були просто проїхати. Але Олені закортіло його роздивитися. З довідника прочитали, що ще з середніх віків він відомий як гарнізонне містечко, а ще в ньому жила Леся Українка. Вплив військових помітний і сьогодні. Музей Лесі довелося трохи пошукати, тому що місцеві жінки, в яких ми питали дорогу, пояснювали плутано. Ми трохи поблукали, поки не зустріли російськомовного чоловіка пенсійного віку (мабуть колишній військовий), який нормально пояснив як їхати. Нажаль будинок-музей, в якому жила Л.Українка по неділях не працює (як і по понеділках). Вочевидь він „заточений” під місцевих школярів, а на туристів (які приїжджають у вихідні) не розрахований.
З певним відчуттям втраченого часу ми полишили НВ і вирушили в напрямку м.Корець, що розташований вже у Рівненській області. Для мене ця назва геть нічого не значила, я її ніколи не чув раніше, то ж на щось „екстра” не сподівався, а дарма!
Корець – старовинне (1150р.), невеличке (8,0 тис мешканців) містечко. Досить швидко після в’їзду в місто справа ми побачили старовинну будівлю.
Як виявилося, це колишній костел, в радянські часи перероблений на ... цукровий завод. Він і зараз ще є, але зі слів співробітників, доживає останні часи і в майбутньому там знов буде церква (питання „яка саме” ми не задавали). Цікаво, що певні ознаки приналежності споруди до церкви залишилися – наприклад над входом висить ікона. Оскільки ніяких ремонтних або реставраційних робіт не було помічено, я схильний вважати, що зображення залишилося ще „з тих часів”. В усякому разі зараз це будівля цукрового заводу з іконою над входом.
Далі ми побачили яскраву, надзвичайно нарядну на фоні синього неба будівлю Свято-Троїцького жіночого монастиря.
Досить дивно у виключно україномовному середовищі містечка було побачити плакат над входом у монастир, щось на кшталт „Милости просим наш предстоятель”. Я здогадався, на кого чекали віруючі, так і виявилося – на Кирила, який повинен був прибути увечері. Власне кажучи, саме з причини його візиту ми проігнорили Почаївську лавру, а тут на тобі – Кирил усюди! Задовго до приїзду Кирила почали прибувати багаточисельні „гості міста”, їх привозили на автобусах, і вони швидко заповнили центр міста. Вони відрізнялись від місцевих мешканців особливим дрес-кодом: сині сорочки, чорні штани.
Зайшовши у двір монастиря через центральний вхід, який старанно прикрашали квітами та ялинковими гілками 3 бабусі, ми побачили всередині неслабі такі тачки, а також групу товаришів, більшість з довгим волоссям і бородами.
Якби не зовнішній вигляд товарищів та оточення, я б подумав, що це якісь „братки” на сходці. Цікаво, а навіщо священикам такі тачки?
Вийшовши з території монастиря спостерігали наступну сцену. До в’їзду в монастир під’їхав мерс, але його не пропускав черговий міліціонер. Через дорогу за процесом спостерігала група людей в цивільному, яка насправді виявилася міліцейським керівництвом. З мерса вийшов чоловік, і зрозумівши, хто тут головний, каже наступне: „Уважаемые, уберите ЭТОГО, я привёз еду для его святейшества, у меня пропуск”…
Після монастиря ми пішли дивитися на залишки замку, які знаходяться зовсім недалеко. Там Олена з Тарасом навіть полізли перевірити підвальні ходи, в яких виявилося досить прохолодно. Біля стін побачили групу молодих людей з рюкзаками, а також списами, мечами, старовинними кашкетами. Я не став довідуватися чи це реконструктори, чи шпигуни, що готують замах на «его святейшество» (не дарма ж у місті повно синіх сорочок!), та ми вирішили прискорити огляд та пошвидше полишити Корець „во ізбежаніє” можливих ексцесів. Але перед цим ми непогано пообідали в кафе, бо до наступного міста, а це був Острог, треба було ще проїхати.
Острог – стародавнє місто (1100 рік, 15,2 тис) у Рівненській області, відоме династією князів Острозьких, які володіли містом і відповідно розвивали його. В місті багато старовинних будинків. Що не сподобалося – що стародавні башти впритул забудовані сучасними будинками. Одна вежа (Татарська брама) взагалі майже підпирається приватною хатою.
В центрі – парк, в якому колись був розташований замок Острозьких. Від замку залишилося 2 вежі.
Церква – відбудована, але порівняно сучасна. В одній вежі („Мурованій” - на фото) розташований гарний музей.
В ньому ми побачили поруч з іншими експонатами – оригінальну Острозьку Біблію 1581р. — перша повна Біблія церковно-слов'янською мовою. Цікаво було послухати екскурсовода, що проводила екскурсію для польських туристів (з перекладачем).
Острог також відомий першодрукарем Іваном Федоровичем, який і надрукував зазначену біблію, знов таки „під патронатом” князя Острозького. Крім того, місто відоме Острозькою академією, сучасна тезка якої діє зараз в якості вищого навчального закладу. Академія розташована в старовинних будівлях, на території академії стоять статуї, побачили класний стадіон з пластиковими сидіннями.
Крім цього в центрі побачили ще одну вежу – Луцьку браму, яку взагалі закрили будинком з боку вулиці. В ній розташований музей першодруків, але нажаль він працював до 4-ї години, а вже була 5-та.
Взагалі ходячи вулицями міста з’явилося відчуття присутності духу стародавніх часів. Полишати Острог не хотілося, однак перед запланованою ночівлею в Дубно нас ще чекав Кременець. По дорозі на Кременець ми заїхали в с.Межиріч, що виявилося буквально на виїзді з Острога.
Там подивилися на цікаві споруди Троїцького монастиря-фортеці (див. фото).
Кременець (Тернопільська обл., 1226р, 21,6 тис мешканців) нас вразив красою панорами міста, що відкривається із Замкової гори (інша назва гори - Бона).
Головна вулиця наче струмок в’ється поміж гір. З назви зрозуміло, що на горі стоїть замок, вірніше руїни. У 1226 Замкову гору невдало штурмував хан Батий. Тривалий час замок був неприступним для ворогів, аж поки у 1648 не прийшов Макс Кривоніс і не поламав його нафіг. Да, не думали наші пращури про культурні цінності, про туристів!
В місті багато старовинних будинків, церков, костелів, потрібно багато часу для того, щоб все роздивитися. Та якраз часу в нас не було, оскільки на місто невблаганно насувалися сутінки. Шкода, треба буде приїхати туди ще, місто того варте.
Зідзвонившись з готелем в Дубно (Рівненська область), ми поїхали туди на ночівлю, тому що вже рано вранці повинні були оглядати Дубненський замок.
Далі буде...
Tags:
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 20 Aug 2009 20:53 (UTC)no subject
Date: 20 Aug 2009 20:58 (UTC)no subject
Date: 20 Aug 2009 21:07 (UTC)no subject
Date: 20 Aug 2009 21:13 (UTC)