![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
zamkovyiПродовження. Перший день тут.
Другий день нашої подорожі на Тернопілля ми розпочали з музею в Збаразькому замку, куди ми прибули о 9.00 і були першими відвідувачами. Незважаючи на мої сумніви стосовно ранньої роботи музею, на нас вже чекали. Перед відвіданням музею я встиг зробити фото костелу св.Антонія, оскільки з парку навколо замку на нього відкривається чудовий вид.
В музеї ми скористалися послугами екскурсовода, вартість яких була найбільш доступною протягом цієї подорожі - лише 20 грн. Не хотів би, щоб читачі подумали, що вартість зумовлена якістю послуг - експозицій було багато, і розповідав екскурсовод цікаво.
Разом з постійними виставками в музеї також працюють тимчасові, також присутні експонати з інших музеїв. Окрім експозицій безпосередньо на тематику замку, до уваги відвідувачів пропонуютьсяі матеріали культурної спадщини Збаража і навколишньої місцевості різних часів, починаючи від стародавніх людей. Такий собі краєзнавчий музей.
Є також мистецькі експозицї сучасників, серед яких пощастило побачити твори талановитого (на жаль, нині вже покійного) скульптора і різьбяра - Володимира Лупійчука.
Предсталені твори - в основному тематики часів козаччини, вразили мене високим рівнем деталізації, природністю образів. Екскурсовод повідав цікаву деталь - кожну роботу (навіть скульптурні групи) майстер робив з однієї цілісної колоди.
Одна з робіт - "Поєдинок":
Цікаво роздивлятися скульптури з різних кутів:
В іншій залі сподобалась виставка керамічної скульптури Тараса Левківа, зокрема ця робота - "Колесо історії":
Наостанок нас провели підземеллями замку, в яких зокрема є виставка знарядь тортур, яку ми традиційно пропустили. Розуміючи, що цієї тематикою музеї-замки можуть залучити додаткових відвідувачів, все ж негативно ставлюся до такої популяризації садизму.
Після Збаражу ми попрямували у Микулинці, оминувши Тернопіль. Крім будівлі Домініканського костелу з описів Тернопіля мене нічого не вразило, отже час на обласний центр вирішили не витрачати.
Микулинці, які дали назву Микулинецькому пиву, привернули нашу увагу не алкогольним напоєм, а історичними артефактами, які в різному стані збереглися до наших днів. Перш за все чудовим Троїцьким костелом (GPS 49°23'57.48''N, 25°36'23.04''E), непогано відреставрованим після нецільового використання у радянські часи:
Костел побудований в стилі пізнього бароко у 1761-1789 р.на кошти графині Потоцької. Аналізуючи інформацію про інвесторів будівництва тієї чи іншої споруди, здається, що ледь не половину споруд у Західній Україні збудовано коштами Потоцьких.
Зразком для архітектора А.Мошинського став костел при королівському палаці в Дрездені. Не бачив, не скажу чи є якась схожість.
Незважаючи, на те, що в цілому храм добре відновили, деякі елементи ще чекають на відновлення:
Чим мені подобалися уніатські та римо-католицькі храми, тим що вони майже завжди виявлялися відкритими для відвідання, на відміну від православних церков, які протягом нашої подорожі, випадково чи ні, виявлялися зачиненими. Ось і цього разу, незважаючи на те, що всередині костелу нікого не було (точніше я не побачив), двері були відчинені, і я зміг зробити знімок інтер'єру:
Зліва від костелу побачили старовинне кладовище, з цікавими скульптурами, багато з яких, на жаль руйнуються...
Навпроти костелу знаходиться колишній палац, а нині обласна бальнеологічна лікарня:
В XIX столітті барон Ян Конопка намагався свторити тут бальнеологічний курорт. В дещо спрощеному вигляді його справа живе й дотепер.
Мене будівля не вразила, якби не ці атланти на фасаді, я можливо не звернув би на неї особливої уваги.
В Микулинцях всі атракції розташовані поруч: зліва від колишнього палацу можна побачити замок, з яким пов'язана чи то легенда, чи то бувальщина, як оборонці відбивалися від турків 15 днів, а потім пристали на пропозицію миру. Але підступні турки всіх до одного чоловіків стратили.
Зараз в замку живуть люди - спадкоємці служниці останньої власниці замку, якій графиня чи то дарувала, чи то дозволила тимчасово пожити. Я взагалі не надто здивувався помешканню в замку, бо одна з моїх бабусь колись разом з декількома іншими сільскими родинами жила в приміщенні, переробленому з колишнього водяного млина.
Вхід у замок і своє помешкання мешканці охороняють собаками, бо мабуть дістали ті туристи.
Подивитися на подвір'я можна з іншого боку замку.
Незважаючи на те, що з фасаду замок з вікнами і супутниковою тарілкою не нагадує замок, з іншого боку він має більш кошерний вигляд.
Залишаємо Микулинці і за якихось 12 хвилин опиняємось у Теребовлі - містечку, відомому з 1097 року, зараз з населенням 13,7 тис осіб.
Спочатку відвідали оборонний комплекс монастиря кармелітів (GPS 49°17'59.28''N, 25°41'16.44''E)
Зараз ця споруда передана Українській автокефальній православній церкві. Цікаво що під час нашого відвідання підійшли малі діти і подзвонили в дзвони. Це не вперше бачили, як наче якісь ліві люди підходять і без прив'язки до часу дзвонять у дзвони.
Центральною спорудою комплексу є костел Успiння Діви Марії:
Зовсім поруч від монастиря інша атракція - залишки замку на горі (GPS 49°17'58''N, 25°41'1''E).
Серпантином стежок
(які до речі не огороджені і можна серйозно травмуватися у випадку падіння) ми піднялися до бастіону:
Таблички на стіні нагадують про польське панування:
Для мешканця центральної України незвично бачити таблички 30-х років ХХ століття на іншій мові.
Не знаю, що означали ці таблички.
Ось ми нагорі:
Забратися на гору треба обов'язково, звідти відкриваються чудові краєвиди:
Костел Успiння Діви Марії, який ми вже бачили вище:
Ратуша, а за нею вкрита бляхою оборонна Миколаївська церква (кінець XVI ст):
Ось ця церква ближче:
Прогулюючись містом, побачив культурну відмінність від центральної України - незважаючи на те, що вже був 2-гий після Великодня день, люди віталися (в магазині, на вулиці) "Христос воскрес!"
За годину їзди від Теребовлі у с.Зарваниця знаходиться Зарваницький марійський духовний центр - головна святиня греко-католиків. Можна сказати, що це аналог Почаєва, зі схожими легендами створення і чудотворною іконою. На відміну від Почаєва, якому радянська влада толерувала, греко-католики заважали імперії рад, тому монастир було знищено, а відновлений вже у часи незалежності. Як і в Почаєві навколишні краєвиди мають вплив на сприйняття - територія оточена мальовничими пагорбами, порослими лісом. Головний храм теж на підвищенні, краєвиди та ефект простору мабуть підсилюють релігійні почуття.
Головна відміннсть греко-католицької лаври (поняття "лавра" у греко-католиків не застосовують, але за суттю центр як раз є лаврою) від Почаєва - інший дух. Немає ворожих бабок в чорному, немає жебраків, вся атмосфера наче просякнута любов'ю і повагою до віручих. Жінкам не треба робити із себе колгоспниць - одягати хустки. Знов таки є лавки для сидіння під час проповіді. Показовий приклад - коли священик спілкувався з віруючими на вулиці, він стояв на сонці і зіщулівав очі від сонця, а люди стояли у затінку... Не було в нього якоїсь зверхності, відчувалася повага до віруючих. Якби я хотів вірити в бога, мабуть я хотів би це робити разом з греко-католиками.
Як я вже казав, я не побачив якихось обмежень в одязі. Тому вдвічі несподіваним було, коли молода жінка в досить модному одязі раптом стає на коліна. За нею ще одна. Те саме зробив чоловік в костюмі.
Мені стало якось незручно, наче я став свідком якоїсь приватної сцени, і ми поспішили залишити храм.
Я намагаюсь бути об'єктивним в своїх оцінках, тому згадаю і моменти, що не сподобались. Наприклад, люди кидають гроші в чашу з джерелом, з якого інші набирають воду (мабуть пити?). Так ці гроші і виблискують на дні або плавають (паперові) на поверхні. І ще, культура користування туалетом ніяка. Дивно якось, в такому світлому місці деякі люди дозволяють собі бути свинями.
Фотографії не передають всього простору і краси цього місця, тому можу порадити його відвідати особисто. Певен, ви не будете розчаровані (про туалети вже знаєте).
В Зарваниці можна було провести значно більше часу, але жорсткийя графік гнав нас уперед.
Півгодини шляху і ми в Бучачі. Невеличке містечко (12,5 тис осіб) відоме визначними історичними подіями, а також має архітектурні родзинки. Саме в Бучачі під Золотою липою був підписаний мирний договір між поляками і турками у 1672 році. Тут творив талановитий скульптор Пінзель, скульпутри якого можна побачити зокрема на 35-метровій ратуші та в Успенському костелі.
Як бачимо верхня і нижня частини ратуші відрізняються ремонтом. Сподіваюсь, що будівля незабаром буде реставрована до кінця, зокрема і скульптури Пінзеля, які зараз в аварійному стані.
Поруч із ратушою можна побачити Успенський костел, архітектура якого мене не вразила, проте всередині можна побачити скульптури Пінзеля в гарному стані (підозрюю, що копії). Костел був відчинений і там проводилося богослужіння зі співами. Відмічу, що на лавах лежали книжки з піснями польською, хоча цього разу співали українською.
Знов таки з площі, де стоїть ратуша, можна побачити іншу атракцію - споруду Василіанського монастиря.
Найкраще його було б сфотати з пагорбів навпроти, але сил туди забиратися вже не було. Тому поробив фотки з під самої будівлі.
Далі подивилися на Покровську церкву 1764 р. (GPS 49°3'46''N, 25°23'54''E), цікаві округлі кути:
Під час реставрації церкви на початку 90-х знайшли десятки тіл замордованих НКВСниками місцевих мешканців.
Липу, під якою укладали мирний договір Туреччина та Польща, шукати вже не стали, оскільки вже трохи притомилися та й листя на неї ще не було, тому вартісного знімку зробити не вийшло б.
Із Бучача ми попрямували до останньогго пункту подорожі цього дня - Чорткова. 40 хвилин дороги і ми вже там.
Дорогою побачили гарний костел:
Звернув увагу, що в кожному маленькому селі є гарна церква чи костел, які б прикрасили архітектуру нашого міста. Релігійність місцевих мешканців суттєво відрізняється від центральної України.
Чортків привабив мене домініканським костелом Матері Божої святого Розарія і святого Станіслава. Власне лише заради нього туди і їхали, хоча з невідомих мені причин автор збірки мальовнича Україна - Західна Україна, позначив місто загалом і костел зокрема лише однією зіркою (з 3-х можливих). Загалом відмічу тенденцію автора занижувати рівень атракційної привабливості релігійних споруд не православної церкви.
Домініканський костел у Чорткові - то справжня бомба. Такого класного я ще не бачив (знаю, знаю, що десь там у закордонні можливо є в 100 разів кращі, але там я не був, а от серед тих, що бачив в Україні - то на мій погляд найкращий.
Зараз тільки тізер, вид тильної частини у вечірніх променях сонця:
Фотографувати його краще зранку, коли сонце освітлює фасад. Оскільки Чортків був фінальним пунктом того дня, таку можливість ми мали наступного ранку.
З точки зору умов фотографування подорожувати на Західну Україну вигідно тим, що сонце сідає пізніше, отже більше можливостей для фотозйомки.
Тому того вечора ми ще мали достатньо часу роздивитися цікаві вулички Чорткова. О шостій вечора у вівторок в центрі вже майже всі магазини/установи зачинені, навіть піца Челентано, що мала б працювати до 21-ї. Але ж то 2-й день після Великодня :). Знов таки згадані вище місцеві культурні особливості.
Вперше за час подорожей побачили інформаційний пункт для туристів.
На жаль дізнатися, що там є, не вдалося - туристичний пункт не працював разом з усіма "установами і організаціями".
Симпатична будівля міської ради межує із магазином - бронтозавром радянських часів з обшарпаними вітринами, що зараз торгує будь-чим навіть секонд-хендом.
Дивлячись на обличчя пам'ятника не зразу зрозумів, що то - Шевченко:
Якось звик бачити пам'ятники Тарасу Григоровичу з вусами. Та й цілком ця кремезна фігура більше нагадує якогось героя революції.
Неподалік натрапили на збудований наприкінці 90-х початку 2000-х Катедральний собор Верховних Апостолів Петра і Павла. Величезна споруда, яку дивно побачити в невеличкому (близько 30 тис осіб) мітсечку. Хоча після Домініканського костелу я вже нічому в Чорткові не дивувався.
Там якраз чорниці водили хороводи і співали пасхальних пісень з дітлахами.
Трошки повагавшись, Тарас схотів приєднатися. Співати пісень було весело і приємно, панувала дружня атмосфера. Хоча коли я відійшов подалі, щоб захопити у кадр собор із дзвінницею, почув від п'яних молодиків, що проходили повз, лайку на адресу чорниць.
Інший ракурс із дзвінницею:
Останні промені сонця довелося спіймати біля історичної будівлі - Народного дому ім. К.Рубчакової.
Заночували ми в готелі Гетьман (GPS 49°0'55.78''N, 25°46'7.17''E). Із трьох готелів в місті це середній за відгуками. Має пластикову пальму (Чортків-Гетьман-пальма - де зв'язок???) як орієнтир. Номер коштував лише 130 грн, 3 окремі ліжка. Зручності в коридорі, щоправда крім нас ніхто не користувався, інші зайняті номери мали зручності в номері. Був варіант номера подорожче із зручностями, але там стояв стійкий запах паленого - я так розумію із сауни в підвалі. Гаряча вода то з'являлася, то зникала, але того жахливого холоду, як в Збаражі, не було.
Другий день нашої подорожі на Тернопілля ми розпочали з музею в Збаразькому замку, куди ми прибули о 9.00 і були першими відвідувачами. Незважаючи на мої сумніви стосовно ранньої роботи музею, на нас вже чекали. Перед відвіданням музею я встиг зробити фото костелу св.Антонія, оскільки з парку навколо замку на нього відкривається чудовий вид.
В музеї ми скористалися послугами екскурсовода, вартість яких була найбільш доступною протягом цієї подорожі - лише 20 грн. Не хотів би, щоб читачі подумали, що вартість зумовлена якістю послуг - експозицій було багато, і розповідав екскурсовод цікаво.
Разом з постійними виставками в музеї також працюють тимчасові, також присутні експонати з інших музеїв. Окрім експозицій безпосередньо на тематику замку, до уваги відвідувачів пропонуютьсяі матеріали культурної спадщини Збаража і навколишньої місцевості різних часів, починаючи від стародавніх людей. Такий собі краєзнавчий музей.
Є також мистецькі експозицї сучасників, серед яких пощастило побачити твори талановитого (на жаль, нині вже покійного) скульптора і різьбяра - Володимира Лупійчука.
Предсталені твори - в основному тематики часів козаччини, вразили мене високим рівнем деталізації, природністю образів. Екскурсовод повідав цікаву деталь - кожну роботу (навіть скульптурні групи) майстер робив з однієї цілісної колоди.
Одна з робіт - "Поєдинок":
Цікаво роздивлятися скульптури з різних кутів:
В іншій залі сподобалась виставка керамічної скульптури Тараса Левківа, зокрема ця робота - "Колесо історії":
Наостанок нас провели підземеллями замку, в яких зокрема є виставка знарядь тортур, яку ми традиційно пропустили. Розуміючи, що цієї тематикою музеї-замки можуть залучити додаткових відвідувачів, все ж негативно ставлюся до такої популяризації садизму.
Після Збаражу ми попрямували у Микулинці, оминувши Тернопіль. Крім будівлі Домініканського костелу з описів Тернопіля мене нічого не вразило, отже час на обласний центр вирішили не витрачати.
Микулинці, які дали назву Микулинецькому пиву, привернули нашу увагу не алкогольним напоєм, а історичними артефактами, які в різному стані збереглися до наших днів. Перш за все чудовим Троїцьким костелом (GPS 49°23'57.48''N, 25°36'23.04''E), непогано відреставрованим після нецільового використання у радянські часи:
Костел побудований в стилі пізнього бароко у 1761-1789 р.на кошти графині Потоцької. Аналізуючи інформацію про інвесторів будівництва тієї чи іншої споруди, здається, що ледь не половину споруд у Західній Україні збудовано коштами Потоцьких.
Зразком для архітектора А.Мошинського став костел при королівському палаці в Дрездені. Не бачив, не скажу чи є якась схожість.
Незважаючи, на те, що в цілому храм добре відновили, деякі елементи ще чекають на відновлення:
Чим мені подобалися уніатські та римо-католицькі храми, тим що вони майже завжди виявлялися відкритими для відвідання, на відміну від православних церков, які протягом нашої подорожі, випадково чи ні, виявлялися зачиненими. Ось і цього разу, незважаючи на те, що всередині костелу нікого не було (точніше я не побачив), двері були відчинені, і я зміг зробити знімок інтер'єру:
Зліва від костелу побачили старовинне кладовище, з цікавими скульптурами, багато з яких, на жаль руйнуються...
Навпроти костелу знаходиться колишній палац, а нині обласна бальнеологічна лікарня:
В XIX столітті барон Ян Конопка намагався свторити тут бальнеологічний курорт. В дещо спрощеному вигляді його справа живе й дотепер.
Мене будівля не вразила, якби не ці атланти на фасаді, я можливо не звернув би на неї особливої уваги.
В Микулинцях всі атракції розташовані поруч: зліва від колишнього палацу можна побачити замок, з яким пов'язана чи то легенда, чи то бувальщина, як оборонці відбивалися від турків 15 днів, а потім пристали на пропозицію миру. Але підступні турки всіх до одного чоловіків стратили.
Зараз в замку живуть люди - спадкоємці служниці останньої власниці замку, якій графиня чи то дарувала, чи то дозволила тимчасово пожити. Я взагалі не надто здивувався помешканню в замку, бо одна з моїх бабусь колись разом з декількома іншими сільскими родинами жила в приміщенні, переробленому з колишнього водяного млина.
Вхід у замок і своє помешкання мешканці охороняють собаками, бо мабуть дістали ті туристи.
Подивитися на подвір'я можна з іншого боку замку.
Незважаючи на те, що з фасаду замок з вікнами і супутниковою тарілкою не нагадує замок, з іншого боку він має більш кошерний вигляд.
Залишаємо Микулинці і за якихось 12 хвилин опиняємось у Теребовлі - містечку, відомому з 1097 року, зараз з населенням 13,7 тис осіб.
Спочатку відвідали оборонний комплекс монастиря кармелітів (GPS 49°17'59.28''N, 25°41'16.44''E)
Зараз ця споруда передана Українській автокефальній православній церкві. Цікаво що під час нашого відвідання підійшли малі діти і подзвонили в дзвони. Це не вперше бачили, як наче якісь ліві люди підходять і без прив'язки до часу дзвонять у дзвони.
Центральною спорудою комплексу є костел Успiння Діви Марії:
Зовсім поруч від монастиря інша атракція - залишки замку на горі (GPS 49°17'58''N, 25°41'1''E).
Серпантином стежок
(які до речі не огороджені і можна серйозно травмуватися у випадку падіння) ми піднялися до бастіону:
Таблички на стіні нагадують про польське панування:
Для мешканця центральної України незвично бачити таблички 30-х років ХХ століття на іншій мові.
Не знаю, що означали ці таблички.
Ось ми нагорі:
Забратися на гору треба обов'язково, звідти відкриваються чудові краєвиди:
Костел Успiння Діви Марії, який ми вже бачили вище:
Ратуша, а за нею вкрита бляхою оборонна Миколаївська церква (кінець XVI ст):
Ось ця церква ближче:
Прогулюючись містом, побачив культурну відмінність від центральної України - незважаючи на те, що вже був 2-гий після Великодня день, люди віталися (в магазині, на вулиці) "Христос воскрес!"
За годину їзди від Теребовлі у с.Зарваниця знаходиться Зарваницький марійський духовний центр - головна святиня греко-католиків. Можна сказати, що це аналог Почаєва, зі схожими легендами створення і чудотворною іконою. На відміну від Почаєва, якому радянська влада толерувала, греко-католики заважали імперії рад, тому монастир було знищено, а відновлений вже у часи незалежності. Як і в Почаєві навколишні краєвиди мають вплив на сприйняття - територія оточена мальовничими пагорбами, порослими лісом. Головний храм теж на підвищенні, краєвиди та ефект простору мабуть підсилюють релігійні почуття.
Головна відміннсть греко-католицької лаври (поняття "лавра" у греко-католиків не застосовують, але за суттю центр як раз є лаврою) від Почаєва - інший дух. Немає ворожих бабок в чорному, немає жебраків, вся атмосфера наче просякнута любов'ю і повагою до віручих. Жінкам не треба робити із себе колгоспниць - одягати хустки. Знов таки є лавки для сидіння під час проповіді. Показовий приклад - коли священик спілкувався з віруючими на вулиці, він стояв на сонці і зіщулівав очі від сонця, а люди стояли у затінку... Не було в нього якоїсь зверхності, відчувалася повага до віруючих. Якби я хотів вірити в бога, мабуть я хотів би це робити разом з греко-католиками.
Як я вже казав, я не побачив якихось обмежень в одязі. Тому вдвічі несподіваним було, коли молода жінка в досить модному одязі раптом стає на коліна. За нею ще одна. Те саме зробив чоловік в костюмі.
Мені стало якось незручно, наче я став свідком якоїсь приватної сцени, і ми поспішили залишити храм.
Я намагаюсь бути об'єктивним в своїх оцінках, тому згадаю і моменти, що не сподобались. Наприклад, люди кидають гроші в чашу з джерелом, з якого інші набирають воду (мабуть пити?). Так ці гроші і виблискують на дні або плавають (паперові) на поверхні. І ще, культура користування туалетом ніяка. Дивно якось, в такому світлому місці деякі люди дозволяють собі бути свинями.
Фотографії не передають всього простору і краси цього місця, тому можу порадити його відвідати особисто. Певен, ви не будете розчаровані (про туалети вже знаєте).
В Зарваниці можна було провести значно більше часу, але жорсткий
Півгодини шляху і ми в Бучачі. Невеличке містечко (12,5 тис осіб) відоме визначними історичними подіями, а також має архітектурні родзинки. Саме в Бучачі під Золотою липою був підписаний мирний договір між поляками і турками у 1672 році. Тут творив талановитий скульптор Пінзель, скульпутри якого можна побачити зокрема на 35-метровій ратуші та в Успенському костелі.
Як бачимо верхня і нижня частини ратуші відрізняються ремонтом. Сподіваюсь, що будівля незабаром буде реставрована до кінця, зокрема і скульптури Пінзеля, які зараз в аварійному стані.
Поруч із ратушою можна побачити Успенський костел, архітектура якого мене не вразила, проте всередині можна побачити скульптури Пінзеля в гарному стані (підозрюю, що копії). Костел був відчинений і там проводилося богослужіння зі співами. Відмічу, що на лавах лежали книжки з піснями польською, хоча цього разу співали українською.
Знов таки з площі, де стоїть ратуша, можна побачити іншу атракцію - споруду Василіанського монастиря.
Найкраще його було б сфотати з пагорбів навпроти, але сил туди забиратися вже не було. Тому поробив фотки з під самої будівлі.
Далі подивилися на Покровську церкву 1764 р. (GPS 49°3'46''N, 25°23'54''E), цікаві округлі кути:
Під час реставрації церкви на початку 90-х знайшли десятки тіл замордованих НКВСниками місцевих мешканців.
Липу, під якою укладали мирний договір Туреччина та Польща, шукати вже не стали, оскільки вже трохи притомилися та й листя на неї ще не було, тому вартісного знімку зробити не вийшло б.
Із Бучача ми попрямували до останньогго пункту подорожі цього дня - Чорткова. 40 хвилин дороги і ми вже там.
Дорогою побачили гарний костел:
Звернув увагу, що в кожному маленькому селі є гарна церква чи костел, які б прикрасили архітектуру нашого міста. Релігійність місцевих мешканців суттєво відрізняється від центральної України.
Чортків привабив мене домініканським костелом Матері Божої святого Розарія і святого Станіслава. Власне лише заради нього туди і їхали, хоча з невідомих мені причин автор збірки мальовнича Україна - Західна Україна, позначив місто загалом і костел зокрема лише однією зіркою (з 3-х можливих). Загалом відмічу тенденцію автора занижувати рівень атракційної привабливості релігійних споруд не православної церкви.
Домініканський костел у Чорткові - то справжня бомба. Такого класного я ще не бачив (знаю, знаю, що десь там у закордонні можливо є в 100 разів кращі, але там я не був, а от серед тих, що бачив в Україні - то на мій погляд найкращий.
Зараз тільки тізер, вид тильної частини у вечірніх променях сонця:
Фотографувати його краще зранку, коли сонце освітлює фасад. Оскільки Чортків був фінальним пунктом того дня, таку можливість ми мали наступного ранку.
З точки зору умов фотографування подорожувати на Західну Україну вигідно тим, що сонце сідає пізніше, отже більше можливостей для фотозйомки.
Тому того вечора ми ще мали достатньо часу роздивитися цікаві вулички Чорткова. О шостій вечора у вівторок в центрі вже майже всі магазини/установи зачинені, навіть піца Челентано, що мала б працювати до 21-ї. Але ж то 2-й день після Великодня :). Знов таки згадані вище місцеві культурні особливості.
Вперше за час подорожей побачили інформаційний пункт для туристів.
На жаль дізнатися, що там є, не вдалося - туристичний пункт не працював разом з усіма "установами і організаціями".
Симпатична будівля міської ради межує із магазином - бронтозавром радянських часів з обшарпаними вітринами, що зараз торгує будь-чим навіть секонд-хендом.
Дивлячись на обличчя пам'ятника не зразу зрозумів, що то - Шевченко:
Якось звик бачити пам'ятники Тарасу Григоровичу з вусами. Та й цілком ця кремезна фігура більше нагадує якогось героя революції.
Неподалік натрапили на збудований наприкінці 90-х початку 2000-х Катедральний собор Верховних Апостолів Петра і Павла. Величезна споруда, яку дивно побачити в невеличкому (близько 30 тис осіб) мітсечку. Хоча після Домініканського костелу я вже нічому в Чорткові не дивувався.
Там якраз чорниці водили хороводи і співали пасхальних пісень з дітлахами.
Трошки повагавшись, Тарас схотів приєднатися. Співати пісень було весело і приємно, панувала дружня атмосфера. Хоча коли я відійшов подалі, щоб захопити у кадр собор із дзвінницею, почув від п'яних молодиків, що проходили повз, лайку на адресу чорниць.
Інший ракурс із дзвінницею:
Останні промені сонця довелося спіймати біля історичної будівлі - Народного дому ім. К.Рубчакової.
Заночували ми в готелі Гетьман (GPS 49°0'55.78''N, 25°46'7.17''E). Із трьох готелів в місті це середній за відгуками. Має пластикову пальму (Чортків-Гетьман-пальма - де зв'язок???) як орієнтир. Номер коштував лише 130 грн, 3 окремі ліжка. Зручності в коридорі, щоправда крім нас ніхто не користувався, інші зайняті номери мали зручності в номері. Був варіант номера подорожче із зручностями, але там стояв стійкий запах паленого - я так розумію із сауни в підвалі. Гаряча вода то з'являлася, то зникала, але того жахливого холоду, як в Збаражі, не було.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 24 Jul 2011 19:44 (UTC)no subject
Date: 26 Jul 2011 05:55 (UTC)А Чортківський костел - бомбезний. Неоготика?
no subject
Date: 26 Jul 2011 09:09 (UTC)no subject
Date: 31 Jul 2011 07:38 (UTC)no subject
Date: 31 Jul 2011 07:39 (UTC)no subject
Date: 25 Jul 2011 21:51 (UTC)no subject
Date: 31 Jul 2011 07:44 (UTC)no subject
Date: 31 Jul 2011 16:53 (UTC)no subject
Date: 26 Jul 2011 06:40 (UTC)no subject
Date: 31 Jul 2011 07:58 (UTC)no subject
Date: 29 Jul 2011 13:23 (UTC)чудова подорож, ні додати, ні відняти)
no subject
Date: 31 Jul 2011 07:59 (UTC)no subject
Date: 29 Jul 2011 17:14 (UTC)Буду коментувати конкретно:
1) вразив костьол в Микулинцях! Єдине місце з Вашого другого дня, де ми не були, а дарма! Тепер розумію, дяка Вам за це, беру на замітку!
2) Зарваниця у Вас на фото вийшла класно!
3) Ратушу в Бучачі ще не дореставрували... Та й довго ж вони з нею, а так вже хотілось б подивитись на всю її красу. В Успенському костьолі не копія, а оригінал роботи Пензеля, і нам, до речі, взагалі барокове оздоблення всерелині дуже сподобалось, а який там душевний старенький ксьонз! З ним порозмовляти - одне задоволення:-))
4) Про домініканським костьол в Чорткові згодна з Вами повністю! Він надзвичайний, але мені цікаво, Ви потрапили всередину? ми ні, нажаль... Щось мені здалося, що він і не відкривається..., а хотілось би дуже.
Як для одного дня, то ви встигли досить багато, молодці! Чекаємо наступної серії))
no subject
Date: 31 Jul 2011 08:58 (UTC)В домініканський костел в Чорткові ми портапили. Там проводилась служба, тому фотати я не став. Скажу лише, що ззовні він справляє більші враження ніж з середини, мабуть ще не вистачило коштів на відповідне внутрішнє оздоблення. Хоча подивитися було цікаво.
no subject
Date: 31 Jul 2011 21:28 (UTC)http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D1%83%D0%B1%D0%B6%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D0%A1%D0%B0%D1%81_%D0%AF%D0%BD_%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%BB%D1%8C
він походить з товстого ( 25 кілометрів на південь від чорткова по чернівецькій трасі), там за його проектом збудована ефектна греко-католицька церква:
http://castles.com.ua/tluste.html
no subject
Date: 1 Aug 2011 17:13 (UTC)no subject
Date: 1 Aug 2011 16:59 (UTC)no subject
Date: 1 Aug 2011 17:11 (UTC)no subject
Date: 23 Aug 2011 10:48 (UTC)no subject
Date: 7 Dec 2011 11:48 (UTC)Вразив костел у Микулинцях. А про Бучач таки шкодую, що проїхали. Там одні лиш краєвиди чого варті! Хоч час підганяв, але налякав стан доріг в місті, були б кращі - встигли б.
Щодо традиції дзвонити в дзвони, то на Великдень, у понеділок та вівторок точно (а може, й цілий Великодній тиждень) дозволяється будь-кому дзвонити і скільки хочеш :) (Тільки не під час богослужіння) Ми, коли були в Зарваниці біля парафіяльної церкви, не втримались, ''впали в дитинство'' і таки теж пішли дзвонити :) Там було 5 прекрасних дзвонів. Син спочатку дивився на нас, боявся великого дзвону, а потім і сам спробував. Відчуття неймовірні!
Привітання ''Христос Воскрес!'' по селах можна почути протягом 40 днів після Великодня, до Вознесіння.
Чекаю наступних розповідей :)
no subject
Date: 17 Dec 2011 11:12 (UTC)no subject
Date: 14 Jan 2012 16:49 (UTC)Як же я проспустив цю вашу мандрівку
Сам напевно десь у дорозі був:)
Із задоволенням читатиму продовження!