zamkovyi | Як я фотополював на лебедів

Домовившись з

haidamac про поїздку на озеро з лебедями, я не усвідомлював що воно буде таке і навіть на всяк випадок вирішив подивитися в інеті, що там є неподалік цікавого з архітектурно-історичної спадщини. Але це був не той день, коли мені захочеться ще щось шукати...

Отже потрапили на озеро. Вірніше сказати на велику калюжу, де в сонячних променях і ще не теплій воді купалися десь 4..., ні 5 десятків, а може і більше лебедів. Намагалися дістати їх двохсотками (200 мм на довгому кінці) з берега, але розумні птахи не поспішали стати мішенню папараці, тож відплили на середину калюжі, де наша зброя їх вже особливо не діставала. Плюнувши на марну справу фотать птахів (показувати потім комусь фотки з коментарями на кшталт “а оці білі крапочки – то лебеді” не хотілось), вирішив поміняти скло на пейзажник, щоб порадувати общєствєнность панорамою калюжі, аж раптом, мабуть злонамєренно, в небо піднялася зграя птахів і пролетівши зовсім поруч з криками «привіт, невдахо» полетіла геть. Звісно я їх впустив.
Потім Олені (жіноча логіка – сила) прийшла в голову думка взяти човна, що ми і зробили. Але підпливти до лебедів виявилося важко. Вони ніби не звертали на нас увагу, але в той же час без напрягу міняли місце дислокації, як тільки ми підпливали трохи ближче. Причому в нас були жердини замість весел, тож пересувалися відштовхуючись від дна та ще оминаючи перешкоди у вигляді корчів – швидкість була невелика.

Але з часом лебедям набридло від нас упливати, чи просто ця калюжа для них була транзитною зупинкою, і вони стали підніматися в повітря, пролітаючи над головами і рушаючи десь в іншу місцину.
Наше фотополювання чимось нагадувало морський бій, тільки не гру „Б2 – поранив!”, а справжню морську баталію. Лебеді це ніби ворожа авіація, ну а човен – це тіпа наш крейсер. Як тільки чергова зграя злітала в повітря, рухаючись в нашому напрямку, ми швидко кидали жердини і піднімали наші двохсотки ніби відстрілюючись, при чому розхитували човна так, що дивом не перевернулися.
Дуже швидко я зрозумів, що сподіватися на акумулятор, якому 3 роки, особливо не варто. Він почав розряджатися, хоча перед виїздом індикатор показував повний заряд. Тож подихаючий фотік міг зробити від сили пару пострілів, після чого його доводилося відключати, чекати паузу, щоб накопичився заряд, і знов включати. Тож стріляти доводилося, економлячи патрони – один, два постріли (тіпа бах-бах), тоді як

haidamac зі своєю трьохсоткою (це вже про тушку) стріляв чергами, наче з кулемета (тра-та-та).

Іноді літаки скидали „бомби” (ну, ви розумієте про що я), але на щастя їм бракувало влучності. Настрілявшись досхочу і попрощавшись з більшістю птахів, які „стройнимі рядамі” попрямували геть, мабуть на іншу водойму, ми „змотали вудки” і враховуючи, що гулянка зайняла вже десь 5 годин, попрямували додому. Тема фотополювання мені сподобалася, особливо весело займатися цим у компанії. Сподіваюся, що в мене ще з’явиться така нагода, але наступного разу я буду обов’язково озброєний запасним акумулятором.