![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
zamkovyiПередивившись сайт 7 природних чудес України - http://www.7chudes.in.ua/, я зрозумів, що найближчим до Черкас природним дивом є Гранітно-степове Побужжя, що в Миколаївський області. Незважаючи на те, що Миколаївська область навіть не межує з Черкаською, відстань до мети (с.Мигія) можна порівняти з відстанню до м.Умань (210 та 190 км - згідно електронної карти), що відноситься до Черкаської області.
Поїздка вийшла дещо спонтанною. До останнього прогноз погоди змінювався наче в калейдоскопі, а мене не влаштовувала можливість похмурої погоди, що псує пейзажні фотографії. Але пізно ввечері нарешті прогноз змінився на "вранці хмарно, вдень малохмарно" і ми вирішили їхати.
Поспіхом перелопативши Інтернет, зробив висновок, що з різних місцин найбільш релевантною до гранітно-степового Побужжя (надалі ГСП) є с.Мигія, куди ми і вирушили. В цілому з описів ГСП я зрозумів, що:
1. основою ландшафтного парку є річка Південний Буг, що буквально розрізає виходи кристалічного щита і утворює каньйони з висотою скель до 50-60 метрів;
2. в цій місцині багато порогів, на яких сплавляються рафтери;
3. колись в цій місцині жили козаки, які утворили досить потужну Буго-Гардову Паланку, що розміщалася на о.Гард
Крім цього, в нас був досвід 5-річної давнини перебування на бузьких порогах, коли ми їздили на рафтінг з групою туристів з Києва.
Отже вирушили на Мигію, яка більше за інші згадувалася в Інеті. Виїхали о 8,30. Дорога до Кіровограда досить якісна, без проблемних ділянок (хіба що у Смілі). Десь неподалік від Кіровограда по трасі натрапив на перехрестя, де я, їдучі по головній, зустрів блимаючий жовтий світлофор (нащо він там, здається він тільки те і робить, що працює жовтим – в цьому я потім ще 3 рази переконувався), знак стоп перед перехрестям (я ж по головній, нащо зупинятися?) і даішний патруль, який просьок рибне місце (а може і сам влаштував всю цю катавасію). Довелося трошки екстрено загальмувати перед написом „стоп”. По обличчях уважно спостерігаючих любителів майже чесного заробітку, я зрозумів, що зробив саме те, чого їм не треба було :).
По дорозі в Кіровоградській області зустріли стенди, що вказували на маєток сімейства театралів – Тобілевечей, Карпенко-Карого, та усипальницю генерала Раєвського. Але ми поспішали до мети, тому обидва рази, незважаючи на спокусу звернути, продовжували шлях вперед.
Дорогою задавався питанням, якщо в Кіровоградській області небо повністю застлано хмарами, яким чином небо в сусідній Миколаївській області стане малохмарним? В подальшому мої передчуття справдилися, а прогноз від gismeteo – ні. Останнім часом він часто не попадає.
Дорогою проїхали річку з назвою „Корабельна”, але зараз там навіть дитячий кораблик не пропливе – там лише висохле русло.
Дорога від Кіровограда змінилася на поганеньку, з дрібними ямками та гребнями на всю проїзну частину, які часом боляче вдаряли ф’южика і швидко змусили їхати на швидкості до 90 км/год (при тому що попереду пряма пуста траса з такими ж пустими полями обабіч дороги).
Доїхавши до Миколаївської області ми вирішили зафіксувати цей факт на фотці як підтвердження чергового рекорду в сімейній книзі Гіннеса :))).
В цій подорожі ми поставили відразу декілька особистих рекордів:
1. подолали відстань в один бік 250 км (це, до речі, більше ніж розрахункова відстань по електронній карті)
2. потрапили в область, що не межує з нашою
3. збільшили кількість областей, які відвідали на машині, з 2-х до 4-х.
4. вперше побували на власному авто в Кіровоградській і Миколаївський областях
Приїхавши в Мигію, дорога до якої зайняла 4 години, ми відразу натрапили на цікавий затоплений кар’єр з видобутку каміння. Вода в ньому дійсно зелена. Для того, щоб побачити його з точки зйомки, необхідно повернути наліво буквально на в”їзді в село після знаку „Мигія – славне козацьке село”. До речі, повернувши на наступному повороті наліво – побачите мальовничі скелі.
Після кар’єру ми рушили далі в пошуках „річки і скель”. Ми їхали, їхали, та нічого не бачили. Доїхавши до знаку „кінець Мигії” ми розвернулися назад, зрозумівши що проїхали. Спитали в місцевих мешканців і ті нам пояснили, де треба повертати (для довідки: повертати треба наліво десь посередині села, зліва буде будинок з написом 1902, а потім розвалене кафе, от за ним і поворот).
На місці ми побачили старовинну гідроелектростанцію, річку з порогами, рафтингистів, туристів, скелі, але не на самому березі, а лише поблизу від нього. Але не побачили тих височенних скель – берегів річки, які згадувалися в Інеті та в пам’яті про попередню поїздку з тургрупою.
Марно намагалися розпитати місцевих і не дуже людей, про високі скелі і острів Гард. Ті лише знизували плечима. Так розвіявся міф, що в ГСП все розташовано поруч. Насправді це не так. Відстань до о.Гард – це ще 30 км. Але тоді ми про це не знали. Тепер я розумію, що Мигія набула слави серед рафтингистів, які і заповнили Інет інфою про неї. Але ж чому не так чутно про о.Гард, на якому ми непогано відпочивали ще 5 років тому і де я бачив класні пейзажі?
Відповідь на це запитання ми одержали в наступній подорожі.
В Мигії нам сподобалося степове різнотрав’я, яке утворює цілі хвилі різних кольорів квітів. Крім того, побачили незвичних бабок, крильця в яких синього кольору (замість прозорих). Ці бабки коли злітають у повітря порхають наче метелики.
Скелі мені теж сподобалися, але це було не те, на що очікував.
Погулявши на природі близько 5 годин ми відправились додому, залишивши в цілому приємні почуття але в той же час розуміючи, що ми не знайшли того, що шукали. Тому дуже знаковим був стенд на виїзді з Миколаївської області (див фото). Але це вже тема наступної історії.
Поїздка вийшла дещо спонтанною. До останнього прогноз погоди змінювався наче в калейдоскопі, а мене не влаштовувала можливість похмурої погоди, що псує пейзажні фотографії. Але пізно ввечері нарешті прогноз змінився на "вранці хмарно, вдень малохмарно" і ми вирішили їхати.
Поспіхом перелопативши Інтернет, зробив висновок, що з різних місцин найбільш релевантною до гранітно-степового Побужжя (надалі ГСП) є с.Мигія, куди ми і вирушили. В цілому з описів ГСП я зрозумів, що:
1. основою ландшафтного парку є річка Південний Буг, що буквально розрізає виходи кристалічного щита і утворює каньйони з висотою скель до 50-60 метрів;
2. в цій місцині багато порогів, на яких сплавляються рафтери;
3. колись в цій місцині жили козаки, які утворили досить потужну Буго-Гардову Паланку, що розміщалася на о.Гард
Крім цього, в нас був досвід 5-річної давнини перебування на бузьких порогах, коли ми їздили на рафтінг з групою туристів з Києва.
Отже вирушили на Мигію, яка більше за інші згадувалася в Інеті. Виїхали о 8,30. Дорога до Кіровограда досить якісна, без проблемних ділянок (хіба що у Смілі). Десь неподалік від Кіровограда по трасі натрапив на перехрестя, де я, їдучі по головній, зустрів блимаючий жовтий світлофор (нащо він там, здається він тільки те і робить, що працює жовтим – в цьому я потім ще 3 рази переконувався), знак стоп перед перехрестям (я ж по головній, нащо зупинятися?) і даішний патруль, який просьок рибне місце (а може і сам влаштував всю цю катавасію). Довелося трошки екстрено загальмувати перед написом „стоп”. По обличчях уважно спостерігаючих любителів майже чесного заробітку, я зрозумів, що зробив саме те, чого їм не треба було :).
По дорозі в Кіровоградській області зустріли стенди, що вказували на маєток сімейства театралів – Тобілевечей, Карпенко-Карого, та усипальницю генерала Раєвського. Але ми поспішали до мети, тому обидва рази, незважаючи на спокусу звернути, продовжували шлях вперед.
Дорогою задавався питанням, якщо в Кіровоградській області небо повністю застлано хмарами, яким чином небо в сусідній Миколаївській області стане малохмарним? В подальшому мої передчуття справдилися, а прогноз від gismeteo – ні. Останнім часом він часто не попадає.
Дорогою проїхали річку з назвою „Корабельна”, але зараз там навіть дитячий кораблик не пропливе – там лише висохле русло.
Дорога від Кіровограда змінилася на поганеньку, з дрібними ямками та гребнями на всю проїзну частину, які часом боляче вдаряли ф’южика і швидко змусили їхати на швидкості до 90 км/год (при тому що попереду пряма пуста траса з такими ж пустими полями обабіч дороги).
Доїхавши до Миколаївської області ми вирішили зафіксувати цей факт на фотці як підтвердження чергового рекорду в сімейній книзі Гіннеса :))).
В цій подорожі ми поставили відразу декілька особистих рекордів:
1. подолали відстань в один бік 250 км (це, до речі, більше ніж розрахункова відстань по електронній карті)
2. потрапили в область, що не межує з нашою
3. збільшили кількість областей, які відвідали на машині, з 2-х до 4-х.
4. вперше побували на власному авто в Кіровоградській і Миколаївський областях
Приїхавши в Мигію, дорога до якої зайняла 4 години, ми відразу натрапили на цікавий затоплений кар’єр з видобутку каміння. Вода в ньому дійсно зелена. Для того, щоб побачити його з точки зйомки, необхідно повернути наліво буквально на в”їзді в село після знаку „Мигія – славне козацьке село”. До речі, повернувши на наступному повороті наліво – побачите мальовничі скелі.
Після кар’єру ми рушили далі в пошуках „річки і скель”. Ми їхали, їхали, та нічого не бачили. Доїхавши до знаку „кінець Мигії” ми розвернулися назад, зрозумівши що проїхали. Спитали в місцевих мешканців і ті нам пояснили, де треба повертати (для довідки: повертати треба наліво десь посередині села, зліва буде будинок з написом 1902, а потім розвалене кафе, от за ним і поворот).
На місці ми побачили старовинну гідроелектростанцію, річку з порогами, рафтингистів, туристів, скелі, але не на самому березі, а лише поблизу від нього. Але не побачили тих височенних скель – берегів річки, які згадувалися в Інеті та в пам’яті про попередню поїздку з тургрупою.
Марно намагалися розпитати місцевих і не дуже людей, про високі скелі і острів Гард. Ті лише знизували плечима. Так розвіявся міф, що в ГСП все розташовано поруч. Насправді це не так. Відстань до о.Гард – це ще 30 км. Але тоді ми про це не знали. Тепер я розумію, що Мигія набула слави серед рафтингистів, які і заповнили Інет інфою про неї. Але ж чому не так чутно про о.Гард, на якому ми непогано відпочивали ще 5 років тому і де я бачив класні пейзажі?
Відповідь на це запитання ми одержали в наступній подорожі.
В Мигії нам сподобалося степове різнотрав’я, яке утворює цілі хвилі різних кольорів квітів. Крім того, побачили незвичних бабок, крильця в яких синього кольору (замість прозорих). Ці бабки коли злітають у повітря порхають наче метелики.
Скелі мені теж сподобалися, але це було не те, на що очікував.
Погулявши на природі близько 5 годин ми відправились додому, залишивши в цілому приємні почуття але в той же час розуміючи, що ми не знайшли того, що шукали. Тому дуже знаковим був стенд на виїзді з Миколаївської області (див фото). Але це вже тема наступної історії.
