![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
zamkovyi Першу частину читайте тут.
Передісторія.
В далекому 2003 році ми з Оленою разом з групою рафтингистів київського спортивного клубу водного туризму відвідали дуже мальовничу місцину в Миколаївській області. Подорож була дуже цікавою (вперше в житті я сплавлявся по порогах на катамарані) та запам’яталася не тільки водним екстримом, але й неповторними краєвидами: ріка в лещатах височенних скель і острів посередині, на якому ми жили в наметах.
Пройшло 6 років, ми почали подорожувати на власному авто. Вирішили з’їздити на Південний Буг в місця своєї колишньої «бойової слави» подивитися і пофотати краєвиди. Нажаль деякі деталі тієї поїздки зникли з пам’яті, розчинившись у часі. Що залишилось – що це дуже популярна серед рафтингистів місцина на Південному Бузі.
Поїздці передувала ретельні пошуки в інтернеті, в результаті яких найбільш релевантною місциною за ознаками «Підвенний Буг-пороги-рафтингісти» виявилося с.Мигія. Була ще одна деталь спогадів – назва острова щось на кшталт Гард. Проте згадки про Гард зустрічалися значно рідше і заплутали мене тим, що, по-перше, назва варіювалася: «Гард»-«Гардовий»-«Клепаний». По-друге, згадувався Гард лише в контексті ландшафтного парку «Гранітно-Степове Побужжя», до речі дирекція парку знаходиться саме в Мигії. Саме туди ми і поїхали, про що можна прочитати тут. Проте розкручена в інеті Мигія виявилася не тим місцем (хоча, безперечно, цікавим).
Після першої невдалої (в сенсі досягнення мети) поїздки, ми почали планувати другу. З першої поїздки зробив висновки, що ландшафтний парк "Гранитно-Степове Побужжя" - це «трошки» більше від мого розуміння «парку».
Порившись в Інтернеті (вже розуміючи, що Мигія – це інше), знайшов, що острів (Гард, Гардовий або навіть Клепаний) знаходиться поблизу м.Южноукраїнськ.
Туди ми і направились в наступній подорожі.
Виїхали вранці вже знайомою дорогою на Кіровоград. В дорозі обійшлося без ексцесів. Не знаю як у будні, а у вихідний частина дороги в Кіровоградській області після Кіровограду та у Миколаївській обл. (особливо вранці) геть пуста. Частота населених пунктів вздовж дороги візуально менша, ніж в Черкаській області. Хоча, судячи з того, що вздовж дороги майже завжди поля – люди десь поруч таки живуть :). Якість дорожнього покриття задовільна, хоча доволі часто зустрічалися шви, які трохи позбавляють комфорту і не дають розігнатися швидше 90 км/г. Дорогою зупинялися декілька разів, щоб пофотати маки, які червоними плямами прикрашають узбіччя.
Побачили великого хижого птаха, зупинилися з метою зфотати. Не вийшло, бо побачивши мене, птах повільно змахнув крилами та відлетів метрів на 50 далі. Я зрозумів, що він не в настрої сьогодні фотатись.
На під’їзді до Южноукраїнська рух значно пожвавішав. Поля на під’їздах до міста вкриті маками ще більше, причому маки ростуть не тільки вздовж узбіччя, але і в середині поля, розбавляючи зелений килим пшениці червоними смугами.
Відстань до міста від Черкас склала приблизно 270 км (від Києва згідно даних з інету - близько 370 км). Дорога в один бік зайняла приблизно 3,5 години.
Архітектурою місто в цілому чимось схоже на Південно-Західний район Черкас – в основному багатоповерхівки в стилі 80-х. І це не випадково, бо місто дуже молоде - засноване в 1976 році як місто супутник Південно-Української АЕС. Діючу власну назву місто одержало в 1987 році. Населення – 39,7 тис осіб, середній вік – 27,6 років (!).
Отже одна з головних атракцій – Южноукраїнська АЕС, яку проте ми не дивилися (тільки побачили бляшанки блоків здаля)…
Як тільки їх побачив, я остаточно переконався, що це та сама місцевість, де ми були 6 років тому. Тоді я бачив ці блоки ближче і з іншого боку. Побачив в рожевому світлі зорі, прокинувшись від раптової зупинки автобуса. Час був між 4-5 ранку, судячи з усього водій заснув і автобус скотився на узбіччя дороги...
Та блоки АЕС не були метою поїздки, тому їх залишили на «потім».
В місті мене вразили багаточисельні галявини дикого маку. Поміж багатоповерхівок ці яскраві червоні клаптики виглядають досить екзотично. Доволі швидко за підказкою місцевого мешканця ми виїхали до берега Південного Бугу. На берегу натрапили на музей військової техніки – тож Тарас і ми з ним там трохи затрималися.
В районі міста ріка проходить поміж крутих кам’яних берегів.
Внизу біля самої води - піщаний пляж. Щоб його дістатися необхідно спуститися по доволі довгих залізних сходах Поруч зі сходами побачили наскальний малюнок стародавнього козака-музики.
Оскільки трохи далі внизу ми побачили автівки, - зрозуміли, що є десь узвіз і відправилися його шукати….
Пошуки під’їзду до води далися нам важко. Ми не соромилися питати людей, проте більшість з них лише знизували плечима, або непевно показували якійсь напрямок, який в підсумку закінчувався тупиком…Більшість взагалі не знали, що до річки можна спуститися на машині… Та, нарешті, знайшлася людина, яка вказала, як їхати, і ми вже трошки натомлені, спустилися до води. Біля води виявилося досить багато відпочиваючих (ще раз задаюсь питанням, чому було так важко знайти цей узвіз). Місцина досить мальовнича – з однієї сторони одвісні скелі, посередині зарості дерев, а з іншого каміння та річка…
Там ми вирішили перекусити і трохи відпочити в затінку, тому що травневе сонце вже припікало. Після короткого перепочинку продовжили свій шлях до мети.
Пошуки острова Гард теж були не простими. Люди якісь попадалися, що навіть не знали, що поруч з містом є острів…
Але ж Гард – не тільки дуже мальовниче місце, але й історичне. Більше того, створений у 2009-му на базі ландшафтного парку "Гранітно-Степове Побужжя" національно-природний парк має назву саме «Бузький Гард». Саме тут біля злиття р.Ташлик з Бугом, на острові, знаходився адміністративний центр Буго-Гардовой паланки, найбільшої за розмірами серед восьми територіальних одиниць Запорізької республіки.
Свого часу сюди приїздили козацькі отамани Іван Сірко та Максим Залізняк. Бузькі кручі бачили кошових Костя Гордієнка та Петра Калнишевського, генерального писаря уряду Мазепи, автора козацької конституції — Пилипа Орлика...
Та знайшлися люди, які допомогли знайти острів. Лише здивовано запитали, навіщо і чи не збираємося там купатися, бо «ми там не купаємось».
Отже орієнтиром для подорожувальників може бути профілакторій «Іскра» - місцеві його точно знають. Територія профілакторію виглядає доглянутою, висаджені красиві троянди… На території є платна парковка, тож можна спокійно залишити машини. Пройшовши територією «Іскри» опинилися на березі ріки з чудовим краєвидом – величним і водночас трохи моторошним своє відлюдністю: ні тобі наметів, ні човнів, ні людей наче мурах – усього того, що ми бачили 6 років тому. Тільки самі скелі, ріка і острів.
Виявилося, що пороги, якими ми сплавлялись тут декілька років тому, зникли, а сам острів – підтоплений. Острів втратив цікавість у рафтингистів, тож зрозуміло, чому раніше така популярна місцина зараз значно відстає по інформації в інеті від Мигії. Підтоплення острова пов’язане з будівництвом Ташлицької ГАЕС (ГАЕС – гідроакумулюча електростанція), дивись нижче (картинка клікабельна):
Суть дії ГАЕС: вночі (коли існує надлишок електроенергії) вода із нижньої водойми (Олександрівського водосховища, в акваторії якого і розташований острів) за рахунок енергії розташованої поруч Южноукраїнської АЕС подається насосами у верхню водойму (Ташлицьке водосховище), а в години пікових навантажень скидається назад, обертаючи турбіни і виробляючи таким чином додаткову енергію. Енергетики підняли рівень води в нижній водоймі – Олександрівському водосховищі і підтопили острів. Враховуючи, що Ташлицька ГАЕС працює зараз не на повну потужність (діє 2 гідроагрегати з 6 запланованих), існує ймовірність подальшого затоплення острова. За острів тривалий час ведеться перманентна (ще з пізньорадянськіх часів) боротьба екологів та краєзнавців з енергетиками, проте економіка переважає, темпи будівництва повільні в зв’язку з нестачею коштів на добудову ГАЕС.
Що важливіше, історична природна пам’ятка чи підвищення ефективності і гнучкості енергосистеми? У кожної сторони – своя правда. Звісно краще було б, щоб і острів не затоплювали і ГАЕС працювала, та, мабуть, таке поєднання є неможливим.
Але, вивчаючи питання Ташлицької ГАЕС, зрозумів, чому місцеві не радили купатися біля острова. Як виявилося, верхня водойма, що використовується ГАЕС (Ташлицьке водосховище) взагалі-то побудована і виконує функції охолоджувача атомного реактора... Таким чином, коли ГАЕС працює у режимі вироблення енергії, водичка з реакторів тече у нижню водойму – Олександрівське водосховище, тобто у Південний Буг. А це вже екологія, скільки б не говорили атомники про допустимість радіаційного фону чи вмісту шкідливих речовин...
Тому, якщо захочете скупатись – краще не ризикувати і скористатися пляжем вище за течією.
Сидячи на скелях над Південним Бугом подумки відмітив надзвичайне поєднання дикої природи і урбанізації. Бачиш перед собою безлюдний острів, дикі скелі та обернешся на 180 градусів і вже інша картинка:
Южноукраїнськ загалом залишив лише позитивні спогади, тому раджу відвідати – природні краєвиди та технологічні пейзажі справляють враження.
Ця поїздка була багатою на чудові пейзажі. Повертаючись додому, вже в Кіровоградській області зробили невеличку зупинку, щоб перекусити на природі. Водойма з кам’яними брилами вздовж берега та великим каменем у воді поповнила колекцію пейзажних фотографій з цієї поїздки:
Краса Гранітно-Степового Побужжя вражає, хочеться з’їздити туди ще. Наступною метою поїздки в ці місця стане Трикратській каньйон на річці Мертвовод, тож до зустрічі, Миколаївщино!
Передісторія.
В далекому 2003 році ми з Оленою разом з групою рафтингистів київського спортивного клубу водного туризму відвідали дуже мальовничу місцину в Миколаївській області. Подорож була дуже цікавою (вперше в житті я сплавлявся по порогах на катамарані) та запам’яталася не тільки водним екстримом, але й неповторними краєвидами: ріка в лещатах височенних скель і острів посередині, на якому ми жили в наметах.
Пройшло 6 років, ми почали подорожувати на власному авто. Вирішили з’їздити на Південний Буг в місця своєї колишньої «бойової слави» подивитися і пофотати краєвиди. Нажаль деякі деталі тієї поїздки зникли з пам’яті, розчинившись у часі. Що залишилось – що це дуже популярна серед рафтингистів місцина на Південному Бузі.
Поїздці передувала ретельні пошуки в інтернеті, в результаті яких найбільш релевантною місциною за ознаками «Підвенний Буг-пороги-рафтингісти» виявилося с.Мигія. Була ще одна деталь спогадів – назва острова щось на кшталт Гард. Проте згадки про Гард зустрічалися значно рідше і заплутали мене тим, що, по-перше, назва варіювалася: «Гард»-«Гардовий»-«Клепаний». По-друге, згадувався Гард лише в контексті ландшафтного парку «Гранітно-Степове Побужжя», до речі дирекція парку знаходиться саме в Мигії. Саме туди ми і поїхали, про що можна прочитати тут. Проте розкручена в інеті Мигія виявилася не тим місцем (хоча, безперечно, цікавим).
Після першої невдалої (в сенсі досягнення мети) поїздки, ми почали планувати другу. З першої поїздки зробив висновки, що ландшафтний парк "Гранитно-Степове Побужжя" - це «трошки» більше від мого розуміння «парку».
Порившись в Інтернеті (вже розуміючи, що Мигія – це інше), знайшов, що острів (Гард, Гардовий або навіть Клепаний) знаходиться поблизу м.Южноукраїнськ.
Туди ми і направились в наступній подорожі.
Виїхали вранці вже знайомою дорогою на Кіровоград. В дорозі обійшлося без ексцесів. Не знаю як у будні, а у вихідний частина дороги в Кіровоградській області після Кіровограду та у Миколаївській обл. (особливо вранці) геть пуста. Частота населених пунктів вздовж дороги візуально менша, ніж в Черкаській області. Хоча, судячи з того, що вздовж дороги майже завжди поля – люди десь поруч таки живуть :). Якість дорожнього покриття задовільна, хоча доволі часто зустрічалися шви, які трохи позбавляють комфорту і не дають розігнатися швидше 90 км/г. Дорогою зупинялися декілька разів, щоб пофотати маки, які червоними плямами прикрашають узбіччя.
Побачили великого хижого птаха, зупинилися з метою зфотати. Не вийшло, бо побачивши мене, птах повільно змахнув крилами та відлетів метрів на 50 далі. Я зрозумів, що він не в настрої сьогодні фотатись.
На під’їзді до Южноукраїнська рух значно пожвавішав. Поля на під’їздах до міста вкриті маками ще більше, причому маки ростуть не тільки вздовж узбіччя, але і в середині поля, розбавляючи зелений килим пшениці червоними смугами.
Відстань до міста від Черкас склала приблизно 270 км (від Києва згідно даних з інету - близько 370 км). Дорога в один бік зайняла приблизно 3,5 години.
Архітектурою місто в цілому чимось схоже на Південно-Західний район Черкас – в основному багатоповерхівки в стилі 80-х. І це не випадково, бо місто дуже молоде - засноване в 1976 році як місто супутник Південно-Української АЕС. Діючу власну назву місто одержало в 1987 році. Населення – 39,7 тис осіб, середній вік – 27,6 років (!).
Отже одна з головних атракцій – Южноукраїнська АЕС, яку проте ми не дивилися (тільки побачили бляшанки блоків здаля)…
Як тільки їх побачив, я остаточно переконався, що це та сама місцевість, де ми були 6 років тому. Тоді я бачив ці блоки ближче і з іншого боку. Побачив в рожевому світлі зорі, прокинувшись від раптової зупинки автобуса. Час був між 4-5 ранку, судячи з усього водій заснув і автобус скотився на узбіччя дороги...
Та блоки АЕС не були метою поїздки, тому їх залишили на «потім».
В місті мене вразили багаточисельні галявини дикого маку. Поміж багатоповерхівок ці яскраві червоні клаптики виглядають досить екзотично. Доволі швидко за підказкою місцевого мешканця ми виїхали до берега Південного Бугу. На берегу натрапили на музей військової техніки – тож Тарас і ми з ним там трохи затрималися.
В районі міста ріка проходить поміж крутих кам’яних берегів.
Внизу біля самої води - піщаний пляж. Щоб його дістатися необхідно спуститися по доволі довгих залізних сходах Поруч зі сходами побачили наскальний малюнок стародавнього козака-музики.
Оскільки трохи далі внизу ми побачили автівки, - зрозуміли, що є десь узвіз і відправилися його шукати….
Пошуки під’їзду до води далися нам важко. Ми не соромилися питати людей, проте більшість з них лише знизували плечима, або непевно показували якійсь напрямок, який в підсумку закінчувався тупиком…Більшість взагалі не знали, що до річки можна спуститися на машині… Та, нарешті, знайшлася людина, яка вказала, як їхати, і ми вже трошки натомлені, спустилися до води. Біля води виявилося досить багато відпочиваючих (ще раз задаюсь питанням, чому було так важко знайти цей узвіз). Місцина досить мальовнича – з однієї сторони одвісні скелі, посередині зарості дерев, а з іншого каміння та річка…
Там ми вирішили перекусити і трохи відпочити в затінку, тому що травневе сонце вже припікало. Після короткого перепочинку продовжили свій шлях до мети.
Пошуки острова Гард теж були не простими. Люди якісь попадалися, що навіть не знали, що поруч з містом є острів…
Але ж Гард – не тільки дуже мальовниче місце, але й історичне. Більше того, створений у 2009-му на базі ландшафтного парку "Гранітно-Степове Побужжя" національно-природний парк має назву саме «Бузький Гард». Саме тут біля злиття р.Ташлик з Бугом, на острові, знаходився адміністративний центр Буго-Гардовой паланки, найбільшої за розмірами серед восьми територіальних одиниць Запорізької республіки.
Свого часу сюди приїздили козацькі отамани Іван Сірко та Максим Залізняк. Бузькі кручі бачили кошових Костя Гордієнка та Петра Калнишевського, генерального писаря уряду Мазепи, автора козацької конституції — Пилипа Орлика...
Та знайшлися люди, які допомогли знайти острів. Лише здивовано запитали, навіщо і чи не збираємося там купатися, бо «ми там не купаємось».
Отже орієнтиром для подорожувальників може бути профілакторій «Іскра» - місцеві його точно знають. Територія профілакторію виглядає доглянутою, висаджені красиві троянди… На території є платна парковка, тож можна спокійно залишити машини. Пройшовши територією «Іскри» опинилися на березі ріки з чудовим краєвидом – величним і водночас трохи моторошним своє відлюдністю: ні тобі наметів, ні човнів, ні людей наче мурах – усього того, що ми бачили 6 років тому. Тільки самі скелі, ріка і острів.
Виявилося, що пороги, якими ми сплавлялись тут декілька років тому, зникли, а сам острів – підтоплений. Острів втратив цікавість у рафтингистів, тож зрозуміло, чому раніше така популярна місцина зараз значно відстає по інформації в інеті від Мигії. Підтоплення острова пов’язане з будівництвом Ташлицької ГАЕС (ГАЕС – гідроакумулюча електростанція), дивись нижче (картинка клікабельна):
Суть дії ГАЕС: вночі (коли існує надлишок електроенергії) вода із нижньої водойми (Олександрівського водосховища, в акваторії якого і розташований острів) за рахунок енергії розташованої поруч Южноукраїнської АЕС подається насосами у верхню водойму (Ташлицьке водосховище), а в години пікових навантажень скидається назад, обертаючи турбіни і виробляючи таким чином додаткову енергію. Енергетики підняли рівень води в нижній водоймі – Олександрівському водосховищі і підтопили острів. Враховуючи, що Ташлицька ГАЕС працює зараз не на повну потужність (діє 2 гідроагрегати з 6 запланованих), існує ймовірність подальшого затоплення острова. За острів тривалий час ведеться перманентна (ще з пізньорадянськіх часів) боротьба екологів та краєзнавців з енергетиками, проте економіка переважає, темпи будівництва повільні в зв’язку з нестачею коштів на добудову ГАЕС.
Що важливіше, історична природна пам’ятка чи підвищення ефективності і гнучкості енергосистеми? У кожної сторони – своя правда. Звісно краще було б, щоб і острів не затоплювали і ГАЕС працювала, та, мабуть, таке поєднання є неможливим.
Але, вивчаючи питання Ташлицької ГАЕС, зрозумів, чому місцеві не радили купатися біля острова. Як виявилося, верхня водойма, що використовується ГАЕС (Ташлицьке водосховище) взагалі-то побудована і виконує функції охолоджувача атомного реактора... Таким чином, коли ГАЕС працює у режимі вироблення енергії, водичка з реакторів тече у нижню водойму – Олександрівське водосховище, тобто у Південний Буг. А це вже екологія, скільки б не говорили атомники про допустимість радіаційного фону чи вмісту шкідливих речовин...
Тому, якщо захочете скупатись – краще не ризикувати і скористатися пляжем вище за течією.
Сидячи на скелях над Південним Бугом подумки відмітив надзвичайне поєднання дикої природи і урбанізації. Бачиш перед собою безлюдний острів, дикі скелі та обернешся на 180 градусів і вже інша картинка:
Южноукраїнськ загалом залишив лише позитивні спогади, тому раджу відвідати – природні краєвиди та технологічні пейзажі справляють враження.
Ця поїздка була багатою на чудові пейзажі. Повертаючись додому, вже в Кіровоградській області зробили невеличку зупинку, щоб перекусити на природі. Водойма з кам’яними брилами вздовж берега та великим каменем у воді поповнила колекцію пейзажних фотографій з цієї поїздки:
Краса Гранітно-Степового Побужжя вражає, хочеться з’їздити туди ще. Наступною метою поїздки в ці місця стане Трикратській каньйон на річці Мертвовод, тож до зустрічі, Миколаївщино!
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 14 Feb 2010 22:44 (UTC)no subject
Date: 15 Feb 2010 13:17 (UTC)no subject
Date: 15 Feb 2010 13:37 (UTC)no subject
Date: 20 Feb 2010 03:54 (UTC)Дуже сподобались оці:
http://pics.livejournal.com/zamkovyi/pic/0003tbdg
http://pics.livejournal.com/zamkovyi/pic/0003r83a
http://pics.livejournal.com/zamkovyi/pic/0003syx7
http://pics.livejournal.com/zamkovyi/pic/0003wtpz
no subject
Date: 20 Feb 2010 07:35 (UTC)no subject
Date: 31 Oct 2010 19:47 (UTC)no subject
Date: 31 Oct 2010 20:22 (UTC)А взагалі я і сам ще багато чого не бачив.Мало хто зразу вірить, що тільки цього року я вперше в житті побував у Криму :))) (мені - 30 років)
no subject
Date: 31 Oct 2010 20:49 (UTC)А минулого - ВПЕРШЕ В ЖИТТІ на морі взагалі..
no subject
Date: 31 Oct 2010 21:10 (UTC)no subject
Date: 31 Oct 2010 21:11 (UTC)