zamkovyi: (Default)
9-го червня з'їздили в Буки Черкаської області, відомі своїми мальовничими скелястими берегами річки Гірський Тікич.
Поїздка відбулася через 5 днів після нашої мандрівки до Актівського каньйону в Миколаївській області.
Ще були свіжі емоції з попередньої поїздки, тож було з чим порівняти. Скажу відразу, що однозначного переможця, чиї скелі кращі, я для себе не виявив. В кожного з місць є свої "фішки".
Звісно, Актівський каньйон більш масштабний. Каньйон в Буках значно швидше оглянути, хоча, як виявилося, у попередні дві спроби мені це не вдавалося.
Відмічу також, що після чотирьохгодинної поїздки в Миколаївську область дорога до Буків (2,5 години від Черкас) здалася легкою прогулянкою. Тим більше, що компанію нам склав [livejournal.com profile] sagna, з яким до цього я був знайомий лише віртуально.
Фото 1 (клікабельне до 1280*1024)

Ще фото )
zamkovyi: (подорожі)
Цього разу ми скооперувалися з батьками та поїхали на батьківщину батька у с.Верхнячка Христинівського р-ну. Власне батьки їхали на „гробки”, в селі поховані тато і матір батька. Ми вирішили поїхати за компанію, тим більше Олена з Тарасом в цьому селі ще ніколи не були. Виїхали в суботу в напрямку Умані, від якої Верхнячка досить недалеко. На мою пропозицію заїхати в Софіївку батьки відгукнулися позитивно. Виявляється востаннє вони були тут десь з років 20 тому.
У парку ми гуляли десь 3,5 години. Парк красивий, впорядкований, але для пейзажного фотографа негативом є багатолюдність. Дуже багато туристів, незважаючи на те, що частина дерев стоїть ще без листя.
Олена тягала з собою фотофоліант радянського видавництва „Осінь у Софіївці”. В ньому про одну із статуй сказано, що це статуя „зими” - виглядає як бородатий чоловік, що кутається в якесь лахміття. Коли проходили повз цю статую почули розповідь екскурсовода, що це Одіссей після семирічної подорожі. Отакої, і казочки міняються.
В парку знайшов квітучу білу магнолію. Нажаль у квітів вже спостерігаються ознаки псування. Інший екскурсовод, проводячи групу повз магнолію сказала, що це біла і вона вже відцвітає, а „ще є біля входу в парк, де ми заходили, рожева”. Якраз на тижні я наводив довідки стосовно магнолій в Києві і мені сказали, що білі зацвіли, а рожеві ще ні. Отже в мене з’явився шанс сфотать рожеву магнолію, яка, як я сподівався, тільки зацвіла. На цей час ми вже гуляли в парку десь 3 години, тобто непогано находилися. Але думка про рожеву магнолію додала мені енергії в швидкому просуванні до виходу. Потрапивши туди і не побачивши ніде поруч мети, запитав в касирів, де знаходиться рожева магнолія. Мені відповіли, що вона біля іншого, нового входу в парк, який в 15 хвилинах пішки. Я з Оленою туди, батьків з Тарасом залишили вже біля цього входу. По дорозі пройшли повз частину парку (теж цікаву), яку ми не побачили б, якби не шукали магнолію. Це плюс. Мінусом є те, що коли через 10-15 хвилин ми дійшли до другого входу, касири на ньому сказали, що магнолії „там вглиб парку, з великими БІЛИМИ квітами”. Я кажу: „Та ні, мені рожеву”. Одна з касирів з сумнівом у голосі: „Рожева БУЛА тут поруч, пройдіть за цей пагорб (10 м від входу)”. Але виявилося, що нічого там немає, а „рожева магнолія” - це чергова казочка для туристів : ))). Окрім натовпу, що нормально для красивого парку, мені не сподобалась ситуація з туалетами. Після 2-х годин милування парковою красою, помітив що мене більше не радують навколишні краєвиди, а всі думки збігаються до однієї - де ж „облєгчицца”. Але туалетів навколо не видно, а робити це посеред парку - некультурно. Тим більше дошкуляє перша проблема, яка усюди і заважає не тільки фотографам (дивись вище). Але нарешті побачив величенький дерев’яний зруб з чарівними Ме та Жо. Ха, чого це хлопчик робить це прямо під стіною, фу, некультурний, не міг зайти всередину... Виявилося, що не міг – двері зачинені на замок. Дуже хотілося встати поруч з хлопчиком, але свідомість вже затьмарена комплексами під кодовою назвою „виховання”. Отже, шукаю далі. Нарешті по тій алеї, по якій би не пішов, якби не магнолія – знайшовся туалет. В чоловічому відсіку (як гарно це слово тут підходить) виявилася прибиральниця, яка заявила що миє підлогу, а потім закриє, а я можу піти в жіночу половину.... За кого вона мене приймає? До того ж там величезна черга... Я проявив рідкісну для себе твердість, прибиральниця зрозуміла, що я нікуди не піду „нє сдєлав етава” і ретирувалася.
В Умані помітив значно більший відсоток спілкування українською, ніж в Черкасах. Також, як мені здалося, вимова трохи інша ніж в Черкасах, відчувається вплив сусідньої Вінницької області. З Софіївки ми досить швидко потрапили до батьківського села, де нас зустріла у своєму подвір’ї його сестра. Тітка розвіяла міф про селян, які кожен клаптик засадять картоплею та буряками. У дворі в неї відведена досить велика ділянка під квіти. Утворилася чималенька галявина з тюльпанів та нарцисів. Класно, я таких галявин давно не бачив. У сусідніх дворах теж бачив люди висаджують багато квітів. Батьки в Черкасах намагалися садити собі під вікнами, але коли квіти зацвітають, відразу знаходяться бажаючі їх привласнити.
Наступного ранку, залишивши Олену і Тараса вдома, поїхали разом з батьками і родичами на кладовища. Тут в мене розвіявся ще один міф, про те, що „гробки” - це день трауру. Насправді це виглядає як свято. Люди гарно вдягаються, з інших міст приїжджають нащадки, збираються сім’ї, зустрічаються друзі дитинства та однокласники. Точаться розмови на кшталт „а ти як, а ти де” та „оно іде Микола, посивів вже”.
Після обіду в розширеному колі родичів у тітки на подвір’ї, ми попрощалися та поїхали додому. В селі мені сподобалося. Люди якісь більш прості, спілкуватися з ними легко і приємно. Тарас розігрався з чотирирічним троюрідним братом. Бігали, самі вигадували собі ігри, Тарас почувався як вдома.
Шлях до Черкас вирішили прокласти через село Буки, яке відоме каньйоном Гірського Тікича. Їхали по карті, без точної інформації про якість доріг. Довелося потрястися про дорозі, що викладена каменем. Це ще та пригода. Заїхали, бо думали, що дорога коротка, а виявилось, що не дуже. Їдемо по каменюкам, стучить, гримить, швидкість 30 км/год. Думаємо, що ось за тими деревами ніби перехрестя і якась нормальна дорога – та ні... Іноді зустрічаємо таких же невдах. Вони дивляться здивованими очима, що хтось ще міг так лоханутись : )). Після цієї дороги, звичайний асфальт здався манною нєбєсною. Доїхавши до Буків ми були без перебільшення вражені красою місцевості і не пожалкували, що заради Буків довелося зробити гак. Я трохи схвильовано фотографував, мабуть боявся, що зараз в кадр влізуть люди, або сонце заховається. Тому іноді чудив з неправильною діафрагмою або з не знятим нейтральним фільтром.
З Буків їхали десь 200 км до Черкас.
Дорога досить якісна, пуста. Вдома були десь за 2 години 10 хвилин. Особливо порадувала якість покриття в селі Водяники. Як я чув, це батьківщина нашого губернатора. За таку дорогу так і хочеться нагородити його почесним званням Губернатор Всіїх Водяників, бо чомусь за знаком „кінець Водяникам” класна дорога відразу скінчилася.
Чи варто палити бензин заради одних Буків? Не знаю, можливо що ні. Краще поєднати цю місцину з іншими цікавинками в одному маршруті. От, наприклад, коли їхали на Черкаси проїздили повз Ватутіне – там, знаю, є якесь цікаве „Блакитне озеро”. Наступного разу, коли буду в тих місцях, заїду і туди.

April 2017

M T W T F S S
     12
3456789
1011 1213141516
17181920212223
24252627282930

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 26th, 2017 16:45
Powered by Dreamwidth Studios